Пригнічений, осміяний кількома хлопцями, Ромко вихором увірвався до кухні, забувши обмести зі старих валянків сніг, скинути мокрий піджак. Почав нишпорити по закутках, і руки потягнулися до маминих чобіт. «Не чіпай! — застерігав внутрішній голос. — Що скаже мама?» А другий під’юджував: «Бери, бери. Вона буде найкраща». Згадавши вразливі слова товстуна Павла, єхидне хихотіння його друзяк, послухав другий голос і взявся майструвати. «Я їм покажу, я їм доведу», — бубонів під ніс і тремтячими від збудження руками витинав латку із маминого чобота.
А все почалося з рогатки, якою вихвалявся випещений, вицяцьканий Павло. Мовляв, ти такої не матимеш, бо не маєш батька і сам не вмієш майструвати. Брав на показ свою, зафарбовану синькою, і гордовито цілився у консервну бляшанку. А Ромко збуджувався, мовчав, тільки в думці стриміли слова: «Якби був тато…»
Змайструвавши рогатку, задоволений і зголоднілий хлопчик вхопив гарячу картоплину й побіг на вулицю. Його худе дитяче тіло наповнювалося енергією і нестримним бажанням довести кривдникам, що може сам дати собі раду. Правда, не може зрівнятися з Ільком чи Пилипом, котрі на Великдень одягали шерстяні костюми, а він — кортовий. Або гонорово спускатися з Павликового горбка на лижах, куплених в магазині. Хоч мама й обіцяла на зароблений у ланці цукор купити йому такі ж лижі, та цьогоріч не вдалося — вкотре в колгоспі неврожай. Уже наступного року…
Зіпсовану халяву Палажка виявила, збираючись у неділю до церкви. Глянувши на понівечений чобіт, розсердилася, проте не вимовила й слова. Опустилася на хиткий стілець, закривши руками обличчя, довго й непорушно сиділа. Тільки плечі раз у раз здригалися від плачу. Встала, і на ходу витираючи гіркі сльози, вийшла з хати. Вже спокійна, але згорьована.
Увечері Ромко, немов підбите горобеня, горнувся до маминих грудей, каявся, просив вибачення за скоєне. Зі слізьми на очах розповів про образи, беззахисність, запевняв маму у своїй синівській любові й турботі.
… Довгими зимовими вечорами при сліпуватій свічці, бо в крамниці керосин був у дефіциті, син випитував у матері про батька. І вона уривчасто розповідала, як на військовий аеродром, де служив її Петро, Ромки батько, налетіли німецькі літаки. Знищили поле з літаками й людьми. Загинув і батько. Дорослішаючи, син відчував, що мама щось не договорює. Бо чомусь його ровесники, почувши цю історію, придумали йому прізвисько «Рома з аеродрома». А де похоронка? Щось тут не так.
Палажка не могла розповісти правду. Час був крихкий, тривожний, боялася. Чекала слушної нагоди. На диво сусідам, спокійна, лагідна жінка ставала відчайдушною, якщо її синові загрожувала небезпека. А Ромко, часто усамітнюючись, потрапляв у прикрі ситуації. Якось, плаваючи на тривкій кризі, опинився по плечі в крижаній воді. Добре, що це сталося на залитому водою пастівнику, через сусідську межу. Палажка, в чому була, кинулася у воду, взяла дитину на руки й понесла до хати. Довго потім кашляла, температурила… А літньої спекотної пори матір буквально вирвала з-під копит сполоханих коней замріяного сина, котрий сидів при дорозі. І подібних випадків було чимало.
…Часом жінку спокушала облудлива думка втікти заміж. Тоді був би в обійсті господар і, можливо, прихильний до сина вітчим. Ще молода, вона часто перехоплювала палкі погляди сільських вдівців, підстаркуватих парубків. Та за мить Палажка відгонила ці думки, як вітер зграї набридливих ворон.
Правду про батька розкрила у Ромкове повноліття. Палажка з Петром зналася ще з малих літ, жили на одній вулиці. З роками й одружилися. Саме тоді в селі господарювали німці, час від часу траплялися перестрілки, життя було неспокійним, напруженим. Долі людей нагадували натягнуті струни, що могли обірватися через необережну поведінку чи слово. Запальний Петро не міг спокійно відсиджуватися вдома. І якоїсь ночі пішов із двоюріднім братом до лісу, до повстанців. Прощаючись, Палажка перехрестила їх, прошепотівши: «Господи, захисти».
Зрідка чоловік появлявся, брав продукти, одяг і зникав. Якось укотре провела його, не знаючи, що навіки.
А повоєнного осіннього дня під музику, бадьорі пісні, що линули з репродуктора, у хаті повстанця закричала новонароджена дитина — син Петра і Палажки. На честь діда назвали Романом.
Уже після розпаду Союзу двоюрідний брат Петра, котрий відсидів у таборах, повіз Палажку в Чорний ліс, де між трьома соснами покоївся її Петро. Ромко впродовж життя не відчував батьківських теплих обіймів, не чув ласкавих слів. Мати, як могла, виховувала його за обох…
…Романові спогади сполохала музика і голоси. З іншої кімнати долинав упевнений голос диктора — там Петрів онук дивився ще чорно-білий бабусин телевізор, як Хрещатиком крокували фронтовики й повстанці. Як у дитинстві, зринуло в думках Романа тремтливе і болюче: «Якби був тато».
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
