Наше, не таке вже й велике, місто Ланівці, в якому за останні десятиріччя після другої світової війни сформувалася єдина спільнота, де майже всі один одного знають, спілкуються, радіють та поділяють горе чи невдачі сусідів, колег, перетворилося за більш як сто днів війни із зловорожою московією в мікрополіс України.
На вулицях, у парках, в центрі бачимо чимало чужих облич, чуємо українську мову вперемішку з російською, суржик, спостерігаємо за старшими й молодими жінками, які приходять до волонтерських центрів за допомогою; за молодими сім’ями із дітьми, часто в супроводі собачок — домашніх улюбленців, з якими рятувалися від ворожих обстрілів, страхіть війни.
Із початком воєнних дій у 2022 році на Лановеччині, зокрема в Лановецькій громаді, було зареєстровано 1700 внутрішньо переселених осіб, з них 420 — діти. У лютому-березні в центрі міста появлялися хлопчики й дівчатка різного віку, молоді матусі з малятками, які ознайомлювалися з місцем тимчасового проживання – на лицях їхніх рідко можна було бачити усмішки, а здебільшого відбиток тривоги, переживань. Найчастіше вони бували у сквері, біля фонтана, на дитячих майданчиках. Це про дошкільнят, бо школярі змушені були продовжити навчання в таких складних умовах і виходили прогулятися чи пограти на стадіоні, спортмайданчиках у другу половину дня.
Злата-кияночка, яку привезли в Ланівці в перші дні московської навали, дуже любить дітей, котиків і собачок. Побачивши на вулиці хлопчика чи дівчинку двох-чотирирічного віку, підбігає, бере за руку: «Привіт!» і хоче знайомитися. Спочатку малята сприймали таке бажання з насторогою, а вже у травні-червні, трохи звикнувши до нових умов, із розквітом природи, починали усміхатися і навіть обмінюватися іграшками, які часто носять зі собою. А вже на дитячому майданчику бігають, гойдаються, спускаються на совганках і довго не хочуть прощатися, якщо пора «спатки».
Діти з тривогою сприймають повідомлення про події в зоні бойових дій, якими обмінюються дорослі, у багатьох душі травмовані вже пережитим, особливо в тих місцях, де нелюди-вороги по-звірячому нищили будівлі, сквери, парки, дитсадки, лікарні, школи, знущалися і вбивали мешканців, не щадили й дітей. Весь світ тепер знає про Бучу, Ірпінь, Макарів, Маріуполь, Андріївку…
У волонтерському центрі, куди забігла Злата, побачила на порозі гарного хлопчика і запитала: «Це хто?». Він відповів: «Я Тимофійко, мені п’ять років». Запитали, звідки він – з Макарова. Розповів, що в нього ще є братик Матвійко і дві сестрички. А вони з мамою приїхали сюди, бо вдома дуже страшно – стріляють… Підійшла жінка із перевтомленим обличчям і зболеними очима, ніяково усміхнулася – мама несла в руках покривала і подушки, щоб облаштувати дітей на нічліг. А ввечері того дня в новинах повідомили, що рашисти розстріляли в Макарові 140 людей…
Маленька Лізуня приходить на майданчик погратися із мамою Уляною, що виростала в Ланівцях. У столиці страшно, тому змушені були виїхати до бабусі на час війни. А скільки доведеться бути – ніхто не скаже.
Валя любить гойдатися, вона говірлива і рухлива, дещо агресивна, приїхала із сестричкою Лізонькою і батьками з Борисполя. У їхньому місті – відомий аеропорт, тож вороги не щадили снарядів, ракет, щоб все знищити. Російською розповідає, де поселилися, про Лізоньку, тата Сергія, маму Лєну, бабусів, дідусів, про обстріли, як виїхали, бо вже впритул підійшли рашисти. А потім співає «Калину», молитви українською, які навчила її бабуся. Мама — економіст-міжнародник, а тато встановлює обладнання для переробки сільгосппродукції. Їздили всі разом до Збаразького замку, хочуть ще у Вишнівець. А ще батьки думають, чи можна знайти собі заняття, працю в нашому краї, бо невідомо, коли зможуть повернутися додому.
Івасик – першокласник, його сестричка Софійка – п’ятикласниця. З Києва вибралися з батьками, коли ворожі обстріли наблизилися до їхнього масиву. Поселилися у знайомих. Діти продовжували навчання онлайн, а у вільні хвилини Софійка читала. Івасик подружився із ровесницею Даринкою, що проживала у дідуся й бабусі і також навчалася «на відстані», разом стали витівниками і реалізували свої дитячі «проєкти», відзначали день народження. Із задоволенням побували на заходах, що проходили в бібліотеці та на благодійному концерті біля Центру Єловицьких. Разом ходили до церкви святити паску на Великдень.
П’ятирічна Єва з бабусею приїхала з Ірпіня, живуть у родичів. Дівчинка невгамовна і невтомна: і на майданчиках, і в парку, сквері знаходить друзів, таких же невгамовних, вони танцюють, гасають один за одним, вигадують ігри. Бабусі доводиться пильно слідкувати, щоб вона не пішла кудись з новими знайомими дітьми: «ракета» — так жартома називає внучку, яка потихенько вже вмішує у свою російську українські слова.
Майже щодня збираються на дитячому майданчику діти, що проживають на так званому чорнобильському масиві. Це і місцеві, і прибулі зі Східної України. Перезнайомилися й дошкільнята, які разом граються, і школярі, що вправляються у спортивних поєдинках на футбольному полі. Старші хлопці допомагали впорядковувати території навколо майданчиків: Артем, внук померлого учасника АТО Сергія Бібка, і його троюрідні брати із Харкова, Владик із Слов’янська та місцеві Ілля, Сергійко з нашого масиву. Харківський школяр розповів, що із міських шкіл залишилася необстріляною і незруйнованою його 3-а школа… Навчання перервано, але він, семикласник, надіється, що війна закінчиться, настане мир і повернеться до школи, щоб у майбутньому стати інженером чи конструктором…
Олексійкові лиш 1 рочок і 4 місяці, а він вже мандрує з мамою Лєною і тьотею Вікою, дідусем і бабусею по Україні, тікаючи від вибухів, завалів,пожеж, загибелі людей, дітей. Тітка навчалася в Харкові і переїхала до родини в Херсон. А війна, що догнала їх і там, заставила вибиратися всім у Західну Україну, де мають родичів. Олексійко разом із мамою та тьотею буває у Снігурівці, навідується до волонтерського центру, де вони допомагають плести маскувальні сітки, грається трохи з дітками, що приходять сюди, гугає до них на своїй дитячій мові. Олена й Вікторія – медики, стоматолог і рентгенолог, але праця їхня залишилася в розбомблених московськими агресорами медичних закладах. Шукають можливості влаштуватися на роботу у нас, але це проблематично…
Саша із мамою та дядьком і старшим братом приїхали в наш край у березні. Вони із села Станіслава, неподалік Нової Каховки, що на Херсонщині. Поселилися спочатку в Передмірці, а згодом переїхали в Ланівці. Саша закінчив 5 клас. Найбільше любить фізкультуру, завзятий футболіст, а ще цікавиться історією. Часто із друзями тренується на лановецькому стадіоні. Хлопець дуже активний, любить все робити. І разом із мамою Наташею приходить плести маскувальні сітки у волонтерському центрі. Його найбільше бажання: щоб швидше закінчилася війна і повернутися до рідного села. А звідти вістки отримують рідко, бо нема зв’язку.
Шестирічна Міланка з мамою Надею також допомагають плести сітки. Дівчинка має старшу сестричку Машу, а рятувалися від війни, яка прийшла в їхню Каховку, у квітні. Спочатку жили у Гриньківцях, але довелося переїхати в Ланівці. Діти розуміють і поділяють мамину тривогу: зв’язок із рідним містом поганий, а те, що повідомляють їм, переповідають: в Каховці багато «тарганів» — ворожих солдатів, які грабують, щодня «бухають», захоплюють і вселяються в будинки …
Із двома чудовими внуками Макаром і Назаром приїхала до Лановець бабуся Тоня, що жила в Апостолово. Хлопчики переїхали до бабусі з Чернігова, який став небезпечним для життя під безперервними обстрілами рашистів. Але незабаром і Апостолово стало об’єктом для російських загарбників. Довелося дітям ховатися у підвалі, сидіти під столом, бо гуділи сирени, летіли ракети, було дуже страшно — розповідають. Батьки залишилися в Чернігові, а тут оберегом і мудрою вихователькою стала бабуся, з якою вони гуляють, відвідують дитячі майданчики, побували на виступі військового колективу з Тернополя, благодійному концерті. А ще старший Макар вже знає багато віршів. Він декламує поезію В.Сосюри «Любіть Україну» і вчить сучасну.
Це штрихи лиш про деякі обставини окремих дітей, які знайшли тимчасовий прихисток у Ланівцях. А чимало сімей тимчасово переміщених осіб із дітьми живе в селах Лановецької і Борсуківської громад. На початок березня у селах Борсуківської громади знайшли притулок 800 тимчасово переселених осіб, зокрема 186 дітей різного віку. На початок червня проживало 306 переселенців, 102 дитини. Дошкільнята в сім’ях з матерями. А школярам дещо складніше, бо доводилося відвідувати онлайн-уроки, та не скрізь нормальне покриття Інтернетом, не всі забезпечені планшетами, гаджетами для навчання. Тому в Чайчинцях та Борсуках діти відвідували школу і безпосередньо працювали з учителями. Те ж саме і в окремих селах Лановецької громади.
Але навчальний рік завершився. На його початок тут нараховувалося 334 дітей, з них навчалися в школах у формі онлайн-уроків 84 школярі. У найбільшому освітньому закладі – Лановецькій школі ім. Ю.Коваля — у березні навчалося 44 школярі з тимчасово переселених, а на кінець травня залишилося 20. З них – 3 випускники, один з яких (із окупованої території Луганщини) отримає тут атестат про середню освіту. Є випускники і в Борсуківській громаді: Маргарита Гурнін із Маріуполя, яка навчалася у Борщівському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ст. ім. Я. Горошка, отримає з атестатом золоту медаль, а в Борсуківській школі випускник Олександр Некрасов. Отримають свідоцтва й випускники 9 класу, бо їхні школи на тимчасово окупованих територіях. Окремі школярі, можливо, залишаться і на наступний навчальний рік.
Час від часу діти із батьками навідуються в місто, приїжджають на базари, які стають в такі недільні дні велелюдними. Але за чотири місяці життя в нових умовах діти перезнайомилися з місцевими особливостями і стали активніше брати участь у різних заходах, організованих при підтримці місцевої влади, волонтерів, активістів, працівників культури, хоча в умовах воєнного стану, частих сирен «повітряної тривоги» не все задумане вдається здійснити. І все ж запам’ятався благодійний концерт у Ланівцях, приїзд лікарів-педіатрів, які проводили огляд дітей тимчасових переселенців. Особливу популярність здобула культурна програма – проєкт «Дитячі точки – спільно» з участю Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та БО «Українська освітня платформа», співпрацю з якими налагодила вчителька Лановецького ЗЗСО І-ІІІ ст. ім. Ю. Коваля Богдана Куза. Цей захоплюючий захід збирає дітей двічі на тиждень, у понеділок і четвер, і триватиме до кінця червня.
Багато дітей, що перебувають на Лановеччині, із російськомовного середовища. А спілкування із тутешніми дітьми, учителями і школярами, участь у мистецьких, культурних заходах дає можливість краще засвоїти українську мову. Звичайно, бажано в цих умовах зрозуміти потребу поступового переходу до спілкування державною мовою і дорослим – батькам та бабусям, дідусям, котрі, очевидно, відчули у своїх родинах сутність «руского міра», який прийшов у їхні рідні міста й села, щоб «визволити» від прадавньої української історії, культури, мови.
Марія РОМАНЧУК
