Батько — Микита Петлюк до отримання священицького сану був петлюрівським сотником і разом із дружиною Ганною виховали 5 дітей у патріотичному та духовному дусі.
Важко було дивитися на матір та пережити у 1945 році втрату трьох братів, які були бійцями ОУН, УПА. Михайло та Анатолій закатовані у тюрмах, місце поховання яких і досі не відоме. Микола знав, що катувань може не витримати, і застрелився. Перепохований у Ланівцях. Хлопці відважно прийняли смерть, ніхто не відрікся України та залишились її патріотами до останньої хвилини свого життя.
Ще зовсім юною, в 12 років, пані Галина стала зв’язковою повстанців і переносила у заплетеній косі таємні повідомлення. Під час облави енкаведисти заарештували та жорстоко побили її, однак по дорозі до Почаївської тюрми відпустили. Рани від побиття були настільки сильні, що не могла ходити. Дівчинку підлікували і мамин брат забрав до себе у Київ. Для вселюдського переконання, що вона померла, мама відправила поминальну панахиду. Уявляєте відчуття і переживання матері, яка відправляє панахиду за своєю живою дитиною?..
У 1949 році Галину разом із матір’ю та молодшою сестричкою Оленкою виселили в Хабаровський край (РФ). Два місяці вони їхали впроголодь у товарних вагонах, перенесли моральні та фізичні знущання, спостерігали, як люди вмирали з голоду. На півночі тяжко працювали по 10 годин: пиляли дрова, стоячи по пояс у снігу, возили важкі тачки із золотовидобувного кар’єру. Ноги у валянках примерзали до землі. Згодом Галина Микитівна працювала на пошті. Саме у цих краях вона зустріла Івана Пінєгіна — чоловіка, з яким поєднала своє життя, народила і виховала дочку Ірину та сина Миколу.
Після звільнення у 1965 році вони приїхали в Україну, однак через 10 років чоловік помер. А в 1980 році Галина Микитівна поєднала свою долю з Петром Кравчуком. Жінка працювала ревізором, бухгалтером і на пенсію вийшла з посади головного бухгалтера бази «Заготскот».
З початку війни Росії з Україною пані Галина почала в’язати шкарпетки нашим воїнам. Вкладала записочки зі своїми благословеннями та словами підтримки захисникам. Однак після дзвінка родички з Тернополя, яка працювала у поліції, про те, що з базару були вилучені сплетені нею шкарпетки, які вона розпізнала по записках, пані Галина передавала вже свої теплі обереги лановецьким волонтерам. А вони відвозили їх хлопцям на передову. Своїми покаліченими руками ця жінка вив’язала 270 пар шкарпеток. Її сестра Олена Микитівна Філатова також в’язала.
Життя Галини Микитівни було надзвичайно важким, але ця жінка випромінює добро і душевне тепло. При згадці подій, які вона пережила та війну, що триває на Сході, підступають сльози.
З теплом у серці згадує свою матір, яка була її підтримкою та давала безцінні поради, настанови, які вона пронесла крізь усе своє життя та які давали сили пережити усі випробування. Розповідає про добрих людей, які траплялися навіть на засланні, про свої акторські здібності і гру на сцені, покликання стати вчителем історії і доносити її не тільки у школах, але й автобусах, і про маленького металевого слоника, якого друг сім’ї подарував їй у дворічному віці. Фігурка побувала із пані Галиною всюди, а сьогодні стоїть на найвищому місці у квартирі, бо саме так заповідав лікар, який її подарував.
Зараз Галина Микитівна читає книжки та щоденно молиться за Україну та її захисників.
«Моєю єдиною мрією є вільна Україна та люди, які будуть патріотами своєї країни. Цивілізація веде туди, куди веде її дорога хресна, бо розум — категорія земна, а мудрість — категорія небесна. Боже, дай мудрості моєму народу!» — просить українська патріотка.
Щиро радію знайомству з цією неймовірною жінкою та горджуся, що живу поруч з нею на нашій лановецькій землі!
Тетяна ДЕМЧУК, голова ГО “Простір активної та сучасної”.
