Пандемія COVID-19, яка охопила практично весь світ, викликає в людей страх, тривогу і навіть паніку, що є найпотужнішим та наймогутнішим союзником будь-якої епідемії. Бо паніка викликає стрес, а він послаблює імунітет. До речі, ВІЛ/СНІД теж має статус пандемії з 1981 року і дотепер. Але це ні у кого паніки чомусь не викликає…
Це так. Інформація для вступу. А тепер — по-суті. Через пандемію коронавірусу до лановецької лікарні (втім, як і до всіх інших медзакладів) прикута особлива увага. Чомусь раніше нікого з нас не надто хвилювали проблеми її матеріально-технічного забезпечення, ніхто особливо не переймався тим, що головний лікар чи не на кожній сесії районної ради просив про допомогу на оновлення медичного і технічного обладнання, ремонт приміщення, говорив про те, що у працівників низька зарплата, надбавок немає, оздоровчих люди також не отримують (ці питання загальнодержавного значення, хоча з місцевого бюджету можна було б передбачити кошти, однак медицині завжди не вистачало). Дехто співчутливо кивав головою, проте в основному йому докоряли не завжди уважним ставленням медперсоналу до пацієнтів, хабарництвом лікарів та при отриманні групи інвалідності (нагадували, що людину, яку правоохоронці зловили на хабарі, згодом поновили на тій же посаді)… Поза спинами розповідали, хто, кому і скільки платив; обговорювали лікарняну господарку, що ніколи не бачили м’ясних страв у меню хворих (на території закладу утримують свиней), не розуміли, за яким принципом розподіляють по відділеннях гуманітарну допомогу благодійників…
Ми можемо по-різному сприймати постать головного лікаря нашої лікарні — як менеджера-господаря, як організатора-управлінця, травматолога чи звичайну людину. Але починаємо розуміти ситуацію, вникаємо в лікарняну «кухню» лише тоді, коли самі потрапляємо (чи наші близькі) в залежність до медиків. Тоді або покірно виконуємо рекомендації лікаря і молимось, аби його професійність допомогла врятувати життя чи відновити здоров’я, або волаємо про те, що всі не такі і лікують не так, не в належних умовах надають меддопомогу…
Уже рік минув, як ми живемо в умовах карантинних обмежень, за правилами пандемії, під «прицілом» інфекції, що розійшлася світом. Й увесь цей час слідкуємо за роботою лікарні, як під мікроскопом. За цей рік, значною мірою навіть завдяки розголосу й участі громадськості й ковідним коштам, матеріально-технічна база медзакладу дещо покращилася. Навіть відношення самого медперсоналу до пацієнтів та своїх обов’язків. Хоча залишається ще багато запитань до адміністрації закладу, які варто озвучувати на загал, аби не розповсюджувалися домисли чи перекручувалися факти.
З цього приводу я спілкувалася з головним лікарем Лановецької міської лікарні Омеляном Гульком, головним лікарем Лановецького центру первинної медико-санітарної допомоги Людмилою Рудніцькою та завідувачкою інфекційного відділення Ольгою Рижак. Побувала також в інфекційному відділенні, де на той час перебувало 30 ковідних пацієнтів.
Влітку я просила дозволу зайти у відділення, щоб особисто поспілкуватися з пацієнтами та розповісти на шпальтах «Голосу Лановеччини» реальну ситуацію в інфекційному. Мені відмовили, зсилаючись на мій можливо слабкий імунітет і те, що якби я раптом захворіла, то щоб це не було причиною контакту з хворими в інфекційному відділенні. Як на мене, це аргумент, тому я не наполягала. Робота роботою, а здоров’я треба берегти. Восени я, все-таки, захворіла. Насамперед, повідомила сімейного лікаря. Перший тиждень було настільки погано, що не мала сили навіть прийняти вдома мобільну бригаду, щоб зробили тест. Тому була на самоізоляції, а лікарка Оксана Довгалюк призначила медикаменти і часто цікавилася моїм станом. Наступного тижня я прийшла до неї на огляд, зробила рентген і тест ПЛР. Виявили ковід. Через тиждень знову результат тестування був позитивний. Словом, відбула я ізоляцію майже місяць. Тож тепер сміливо переступала поріг інфекційного відділення, бо впевнена, що маю імунітет на цю інфекцію.
Що я можу сказати? У лютому-березні тут лікувалися моя сімдесятирічна мама і 92-річна (!) бабуся. До речі, у Львові людей такого віку уже навіть не госпіталізовують. З Божою поміччю, завдяки професійності Ольги Іванівни та медсестрам, мої рідні давно вже вдома, почуваються набагато краще. Загалом усі хворі та їхні родичі, з ким я спілкувалася, лише позитивно та з вдячністю говорять про роботу дівчат з інфекційного відділення.
У відділенні станом на 15 квітня перебуває 32 хворих. Частина потребує кисневої підтримки. Тут є апарат штучної вентиляції легень, концентратори кисню у кожній палаті. Днями передали 5 нових штативів, в наявності достатньо джгутів, як і пульсоксиметрів — приладів для вимірювання сатурації.
Медикаменти останнім часом постачають безперебійно, як зауважила завідувачка відділення, видають їх безкоштовно (нагадаю, лише ті, що передбачені протоколом лікування коронавірусу, бо всі інші необхідні їм препарати хворі купують за власні кошти). Ольга Іванівна також каже, що і постільної білизни вистачає. Зокрема, десять ковдр та комплектів білизни передав Юрій Кравчук, а також допомогли й інші пацієнти, які одужали. Відділ, як і рік тому, потребує капітального ремонту, оновлення сантехніки, нових ліжок і тумбочок та ін.
На фото: медсестра Юлія Кравчук та старша медична сестра Наталя Гудзь; пацієнти інфекційного відділення.
Наталя ГАМЕРА.
