До написання цього матеріалу мене спонукав лист із Теребовлянщини від жительки села Плебанівка Марії Михайлівни Смук. Вона просила розповісти про Миколу Феофановича Шандрука, який все життя присвятив педагогічній діяльності у колишньому Теребовлянському районі.
Ошатний, з вирізьбленими дерев’яними віконницями і дверима, критий коричневою черепицею будинок, оповитий навколо плодовими деревами, зручно примостився на горобочку. Ще з часів Речі Посполитої він споглядав на млин, що цілодобово сердито гуркотів (тепер його немає), на дорогу, котра слугувала дамбою для ставка і колись була єдиним сполученням з Кременцем. Внизу долиною кудись спішила притока річки Горинь, а на березі диміла батьківська кузня, яку охороняли від вітрів верби-охоронці.
Саме в цьому мальовничому куточку села Борсуки у грудні 1934 року народився один з пагонів відомого роду Шандруків, по вуличному Старшинових, Микола Феофанович. Після первістка Анатолія другому синові при хрещенні дали ім’я Микола не випадково, саме тоді борсуківляни традиційно святкують місцевий празник, та й церква тут Святителя Миколая.
Його батьки походять з відомих у селі родин. Феофан Филимонович ще з молодих літ користувався пошаною у графині Ржевуської як умілець ковальської справи і перший тракторист “Форзона” в маєтку. Дружина, Глікерія Іванівна, походить з малярської сім’ї Речманів, дядько якої, Мефодій Федорович, відомий професійний художник, засновник, директор дитячої художньої школи у м.Дружківка на Донеччині. Коли вони одружувалися, графиня на весілля виділила їм свою карету і подарувала чайний сервіз італійського виробництва.
Навколишня природа, дружна, спокійна сім’я сприяли тому, що хлопчина ріс не тільки здоровим і сильним, а й допитливим, мав гострий розум. Микола легко долав шкільну науку, хоч початкову освіту здобував у хатах добросердних господарів, тулячись класами у кімнатах в священника, борсуківлянина Кузьми Бика і батьківській хаті. Тоді, у липні 1941 року, німці, прийшовши у село, в приміщенні школи прилаштували свій гарнізон.
Коли батька мобілізували на фронти Другої світової війни, старшим синам Анатолію і Миколі довелося відчути на своїх підліткових плечах та руках важку хліборобську працю. Від дядька Олександра навчилися орати, сіяти, косити, взяли всю домашню господарку на себе.
Після війни, закінчивши місцеву семирічку, Микола три роки у погоду й негоду долав пішки 15 кілометрів до Ланівців, де здобував середню освіту, як і його брат Анатолій, а пізніше й Леонід. Згодом навчався у Кременецькому педагогічному інституті (тепер Тернопільський педагогічний університет ім.В.Гнатюка) за спеціальністю вчитель української мови і літератури, який закінчив з червоним дипломом.
За направленням потрапив на Теребовлянщину. Спочатку працював вчителем Золотниківської середньої школи, а потім, як здібного педагога, його призначають директором, згодом — керівником у с.Вишнівчик. Тут загорівся мрією і, десятки разів оббиваючи пороги владних кабінетів, установ, домігся будівництва нової середньої школи. Саме тоді у молодого директора проявилися організаторські здібності керівника, наполегливість у досягненні мети, гнучкість в стосунках з підлеглими. Вже через кілька років діти цього та навколишніх сіл розпочали навчальний рік у світлих, просторих класах новозбудованого закладу.
Цілеспрямований, толерантний, чесний і скромний, Микола Феофанович мав незаперечний авторитет серед педагогічного колективу, учнів, місцевого населення. В школах, де працював, ставали цікавішими, популярними вечори, присвячені відомим людям України. Маючи хист до малярства (як і всі його брати), до цих дійств писав портрети Л.України, Т.Шевченка та інших прославлених українців.
Уважно, дбайливо ставився до молодих вчителів. Наприклад, дізнавшись про матеріальні труднощі молодої вчительської сім’ї, допоміг батькові сімейства влаштуватись на додаткову посаду лаборанта.
Творчу, багатогранну діяльність молодого директора помітило районне керівництво і з 1969 року він працює у районному віділі освіти на посадах від інспектора — до завідувача аж до виходу на пенсію у 1994 році. За браком штатних одиниць у методичних кабінетах, Миколі Феофановичу, фаховому педагогу української мови і літератури, доводилося інспектувати навчання з інших профілюючих предметів та в початкових класах. Справедливо, тактовно аналізував проведені заняття, вселяв впевненість і віру в свої можливості молодим вчителям, любов до професії педагога.
М.Шандрук постійно підвищував свій фаховий рівень, виписуючи, купуючи методичну літературу, праці відомих вчених. У вікнах його квартири до пізньої ночі не гасло світло, господар щось читав, писав. Коли у пенсійному віці прийшлося переїжджати до рідного села, щоб доглянути самотню матір, на автомашину завантажили багато різноманітної літератури.
Маючи творчу натуру, він писав гумористичні вірші, викриваючи в них бракоробів, недбалих чиновників. Захоплювалися поетичними рядками читачі районної газети, а “герої” болісно їх сприймали. Так, при здачі міжколгоспбудом нової школи в одному з сіл виявили брак. У місцевій газеті “Трудова слава” надрукували його вірш:
Ой настала вже зима,
В школі в нас тепла нема…
В міжколгоспній “діячі”
Засідають, позіхають,
А про школу й не згадають:
Дуже раді, що без мук
Та зіпхали її з рук.
Або про недотримання графіка руху поїздів на Козятин:
Що за шум на вокзалі зчинився,
То козятинський поїзд сказився,
Бо він рвав із місця, як лев, —
У вагонах і лемент, і рев.
У сім’ї Феофана та Глікерії Шандруків народилося п’ятеро синів: Анатолій, Микола, Вавіл, Іларіон, Леонід. Всі мали хист до малювання, троє вчителювали, а Вавіл став художником-графіком, тепер проживає у Херсоні. Сини — завзяті любителі-рибалки, Іларіон, здобувши професію рибовода, до кінця своїх земних днів працював у місцевому рибгоспі “Борщівка”.
Неспокійний, напружений ритм педагогічної праці Миколи Феофановича негативно вплинув на його здоров’я. У пенсійному віці доглянув до смерті матір, яку дуже любив і шанував. Після перенесеного інсульту ще шість років намагався подолати недугу. Його не залишили наодинці брати, влітку доглядав, приїжджаючи з Ланівців, Леонід, взимку — Вавіл з Херсона.
Відійшов Микола Феофанович в інші світи у червні 2010 року і похоронений між могилами родини Шандруків.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
На фото: М.Шандрук.
