Невеличке містечко поблизу Гамбурга. За декілька днів мого короткого перебування тут вже встигла познайомитися із земляками з Новояворівська (Львівщина), а ще мою увагу привернули великі сердечка з картону в синьо-жовтих кольорах і з написами, що говорять про дружбу, любов, підтримку. Вони розвішані у кожному кварталі містечка, а біля порту на річці Ельба — найбільше із сердець, яке видно з кораблів, що часто пропливають річкою. Це і вантажні, і пасажирські судна, і туристичні, і спортивні кораблики. Здається, перехожі вже звикли до сердечок, що прив’язані нитками до дерев і спокійно гойдаються у ритмі вітру.
Я випадково познайомилася з автором цих витворів. Чоловік сам заговорив до нас із донькою, почувши українську мову. Його звати Володимир. Каже, що народився в Хабаровську (це росія), а його бабуся з Теребовлянщини, що на Тернопільщині. Часто підлітком бував у неї в гостях, потім доля закинула його в Німеччину. Тут сімдесятирічний чоловік проживає вже тридцять років.
Зараз на пенсії. Розповів, що любить танцювати сучасні танці, ходить у клуб, займається також спортом, багато подорожує, а ще пише картини. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він малює тематичні малюнки на підтримку українців і виставляє на вулиці. Виставку просто неба залишає на цілий день, а ввечері забирає, щоб зранку знову принести. Залишає номер свого телефону і запрошує усіх бажаючих приєднатися до його просвітницької акції. Долучаються, каже, здебільшого, діти. Він розповідає їм про війну в Україні, дає полотно, фарби, а вони малюють.
— Одного разу я прийшов увечері забрати картини, а їх нема, — розповідає художник. — Росіяни вкрали! Чому росіяни? А тому, що німці такого не зроблять. Трохи засмутився, хоч і був готовий до цього. Пішов додому. А потім думаю: забрати собі вони не могли б, значить, викинули десь. Тому повернувся, пройшовся біля сміттєвих баків поблизу і знайшов: картини валялися біля одного з них. Цілі. Наступного дня виставив їх знову. Більше їх не крали.
Чоловік виявився доволі комунікабельним і любителем потеревенити. Але справив дещо двояке враження. І ось чому.
Під час нашої бесіди підійшла сім’я одеситів (чоловік, жінка, троє дітей). Жінка звернулася до пана Володимира з проханням підказати, де можна винайняти житло, де найближча школа… Вона говорила російською. І тут наш співбесідник переходить з мови на «язик»… Більше його слухати не хотілося і ми з донькою поспішили покинути цю компанію «росіян».
Наступного дня пішли прогулятися біля річки. Хотіли побачити те велике сердечко, про яке говорив нам художник. Натомість зустріли самого художника у момент, коли звучав… гімн України з літнього кафе на набережній, де святкували випускники школи. Річкою саме у той момент пропливала баржа (стареньке вантажне судно, трохи поржавіле і не привабливе).
— О, то корабель, певно, український — такий «дряхленький». Це його так гімном України зустрічають… , — із сарказмом припускає пан Володимир і додає: — ну, в Україні ж все ще з радянських часів…
Чесно? Мене ця фраза просто вивела з себе. Так, не все у нас на вищому рівні. Але й такі люди, як цей чоловік, не мають права на подібні висловлювання. Виявляється, в Україні він був останній раз понад двадцять років тому (навіть не пригадає коли). І в його свідомості, очевидно, закарбувався совок. Але, попри це, він все-таки вважає росію агресором, а її армію окупантами. Наполягав, щоб ми не поверталися в Україну, а залишалися в Німеччині назовсім. Або «хоча б до пори, поки не зміниться свідомість зазомбованих російською пропагандою людей». Так вона ж, кажу, і не зміниться, якщо всі свідомі українці виїдуть з країни на «перечікування»…
Наталя ГАМЕРА
