Кожне село Лановеччини має своїх видатних людей, які зробили та роблять досі багато чого для розвитку і процвітання рідного краю. Білозірка — не виняток. Тут є багато таких особистостей. Серед них — Ольга Василівна Філюк — вчителька в Білозірській школі, яка бере активну участь у громадській діяльності, співає в церковному хорі, вчить своїх учнів історії України, села та є чудовою мамою двох синів.
— У кожної людини є щось своє, яке вона несе по життю, — розповідає Ольга Василівна. — Ми кажемо, що це доля і підсвідомо розуміємо, що саме так маємо чинити в тій чи тій ситуації. Можливо — це і наша совість, а можливо — обов’язок перед кимось, або ми просто інакше не зможемо. Я ніколи не знала, чи буду вчителем, але добре розуміла: те, що мені розповідали про минуле, я маю донести до своїх ровесників, до своїх односельців, до своїх учнів.
Я дитина, яка була жовтеням, піонером, комсомольцем. Завжди брала активну участь у всіх культурно-масових заходах школи, була солістом хору, потім ансамблю, часто співала дуетом зі своїми хлопцями-однокласниками. Моїми піснями на той час були «Ленин с нами», «Аврора», «Орлёнок», «Смело товарищи в ногу», «Прекрасное далёко», «Радуга», а потім вже і «Снег кружится», і «Синий, синий иний» та інші популярні російськомовні. Я на цьому виховувалася. Навіть в 10 класі була комсоргом класу. Все наче так і мало бути. Я цим гордилася, бо була дитиною тієї епохи. Але моя душа роздвоювалася. Чому? — запитаєте…
В сусідньому селі закрили церкву, і мої родичі ходили в білозірський храм молитися Богу. Всі вони співали у церковному хорі й, ідучи додому, а це було у великі свята, заходили до нас в гості. І тут розмови починалися про Україну та українську пісню. Вони були патріотами, і радянська влада для них була завжди чужою, як і для моєї мами. Усі вони тяжко трудилися у колгоспі: хто на фермі, хто на будові, а хто на буряках. Я бачила їхні натруджені в мозолях руки, спечені на сонці обличчя і мені було важко на душі через те, що вони так важко працювали.
Та люди тих часів уміли радіти життю. Мама їх завжди пригощала, бо після церкви всі були голодні. Випивши одну-другу чарчину, чоловіки і жінки починали балачки про Україну, про людей, яких повбивали «совєти», про тих, кого вислали у Сибір, а потім звучала пісня. Вона була справжньою, пережитою і в любові, і тривозі, і у праці. Всі вони так щиро співали, ділячись на голоси — хто дискантом, хто альтом, хто тенором, а я біля них тихенько-тихенько наспівувала. І отой «Горинь», і «Попрощався стрілець зі своєю ріднею», і «Як ви умирали», і пісня «Як олень той загнаний у болото», що була присвячена бійцям, які загинули на станції «Базар» під Крутами. Я все це чула. І як ставало їм сумно-сумно, починали співати веселих: «Як на річку гуси гнали», «Ой, мамо, люблю Гриця», «Ой, сусідко, сусідко, позич мені решітко»… Такі посиденьки були ще задовго до незалежності, а я вже той дух відчувала вдома і він в мені потихеньку вирував.
Коли я навчалася у Кременці, у 90-му році там вже почалося буремне життя. Одні говорили про Україну, інші ще тягнулися за старою владою. До речі, багато молодих ще були прихильниками комуністичної системи. Я їх розумію, бо вони були виховані як і я, в цьому дусі. Моя викладачка з української мови була патріотично налаштована. Вона у мені бачила споріднену душу. Я так любила іти на її пари. Вона говорила: «Дівчата, співаймо українських пісень». І ми співали. Дякую вам, Ліліє Адамівно. Завдяки таким, як ви, ми і здобули свою Україну!
А ще ми ходили на мітинги. Там були різні розмови, ми дізнавалися багато чого, і «білі плями» в історії нашої нації потихеньку відкривалися для нас. Дякую Богу, що мене оточують люди, які так само, як і я, люблять Україну, наші традиції, українську мову, українську пісню, люблять вишиванку, люблять церкву, люблять нашу школу. Я тим живу. Бог дав мені можливість багато чого зробити, щоб не забулася наша історія, щоб пам’ятали про тих людей, які жили у нашому селі. Коли вдумуєшся — це справді був подвиг. Вони пожертвували собою заради нас, заради майбутньої української України, хоч це зараз, на жаль, не всі розуміють.
Білозірка має ким пишатися і має кого згадувати. Я пам’ятаю сльози баби Маньки Довгалюк, по-народному Климихи. Вона розповідала мені про Цигольню, де був убитий її чоловік і ще 44 молодих хлопців. У моїх очах — біль і сльози Софії Григорівни Негоди, яка розповідала про хлопців, що на Шостому десятку (народна назва місцевості у Білозірці, прим. авт.) загинули, а потім їх перепоховали на місцевому цвинтарі: переховували їх, вночі крадькома несли у ряднах в ту могилу. Дякую Богу, що ми ще встигли записати розповідь дядька Василя Коляди, тьоті Наді Воробець, дядька Андрія Копанського. Їхні спогади — це наша історія. Її потрібно донести до наступних поколінь. Я дякую Богу, що маю хороших учнів, яким це цікаво. Ми проводимо багато патріотичних заходів, присвячених Дню перемоги, створенню УПА, Героям Небесної Сотні, жертвам Голодомору… Бережемо українські традиції, шануємо сучасників. Не забуваємо і про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка.
Нас так довго відгонили від церкви, що, на жаль, ці прогалини ми зараз пожинаємо. На мою думку, людина має духовно збагачуватися і бути вірною своїй вірі, бо саме Божі Заповіді вчать любити ближнього, поважати батьків, не красти, не лицемірити. Моїм талісманом у церкві була тьотя Рая Парадюк. Ми мали в кого вчитися любити Україну, любити церкву. Деколи думаю, «не піду на Божу службу», а тоді згадаю, як баба Рая йшла, хоч їй було 90 і жила неблизько. І баба Сянька Димедиха ішла з двома палками. «Ні, думаю, треба іти, і треба молитися та дякувати Богові за те, що маємо, але не завжди цінуємо». На жаль, вже старші відходять від нас. І ми не завжди хочемо почерпнути той досвід, той багаж знань, який вони ще хочуть нам донести. Але я їм вдячна за те, що розповідали про минувшину нашу, за те, що вчили релігійної пісні, що вони були у моєму житті.
У нашій школі хороший колектив. Черпаю натхнення від своїх колег, які багато вкладають в освітній процес, а завдяки старанням директора Антоніни Миколаївни Гераймович, яка наполегливо «стукає у двері» спонсорів, тут затишно.
Разом із своїми учнями ніколи не оминаю і сільських проблем. Раніше завжди прибирали біля пам’ятників воїнів, що загинули в роки радянсько-німецької війни. Тепер цим питанням займається сільська рада, а ми прибираємо на цвинтарі козацькі могили та могили воїнів УПА. Біля них проводимо заходи, присвячені цим трагічним подіям, ще живі свідки та їхні діти. Тож ходимо і поминаємо їх. Отець Олексій Філюк служить панахиди, а ми з дітьми розповідаємо про ті жахливі роки. Не оминаємо й могили воїнів-афганців: Івашука Віталія та Федорука Костянтина. Схиляємо голови перед нашим захисником Русланом Романюком і несемо з учнями їм квіти. Знайте, захисники України — ми вас пам’ятаємо!
Разом зі своїми учнями завжди брала участь у районних заходах. Деякі роки і по п’ять разів їздили виступати. Це і пам’яті Небесної Сотні, коли відкривали меморіальну плиту. Ми разом з отцем Олексієм організували творчу частину. Не раз організовували концерти воїнам-афганцям, видатним людям села та району. Частенько в районі виступала з історичними годинами до Дня пам’яті жертв Голодомору, до дня УПА, брала участь у святі незалежності України, Революції на граніті, Революції гідності, учасників ліквідації чорнобильської АЕС. Скільки тривог, скільки переживань, щоб усе це вдалося. Здається, що це було не зі мною. Багато часу працювала над збиранням матеріалу історії Лановеччини. Хотіла, щоб більше знали про нашу славну Білозірку. На жаль, багато матеріалу не було надруковано, бо треба було і про інші села все помістити, то як буде можливість, видамо про Білозірку окрему книжку. Але деякі матеріали ще треба доопрацювати.
Наші сторінки — це є частинка історії України, бо наші славні люди зробили багато і для села, і для України. Ми маємо ким пишатися, тож постараюся, те що знаю, розповісти іншим. На жаль, історія, яку написала про Шушківці, при друкуванні десь пропала, але постараюся ще й про це село написати. Виношую плани створити літопис УПА Білозірки і Шушковець, якщо все буде добре, то до 70-річчя зробимо. Хочеться, щоб усі знали про наших героїв, справжніх захисників України, що загинули, що відбули тюрми, заслання і не зламалися. У селі є кілька старожилів, у яких хочу зібрати інформацію про нашу минувшину. На даний момент над цим і працюю. На жаль, поки до декого збиралася, то вже і помер. Дуже багато літніх людей «косить» COVID. Тож прошу для них усіх здоров’я, щоб жили і своєю мудрістю нас навчали та доносили те сокровенне, те незначне, те не вивчене ще нами, бо багато вже стирається з пам’яті: і звичаї, і традиції, і героїзм, і навіть рецепти наших бабусь.
Люблю своє село, і хочу, щоб воно процвітало, щоб молодь мала роботу, щоб залишалася в селі, щоб народжувалися діти, щоб не були напівпорожніми садочки та школи, щоб гамірно було на вулицях села, щоб гуляли весілля та різні народні свята, щоб ми усі раділи життю…
Ось така вона — Ольга Філюк — вчителька-патріотка, людина щирої душі і доброї вдачі, яка не просто вболіває за долю свого краю рідного, а й працює над збереженням нашої культурної спадщини.
Розмову записала Христина БОЙЧУК, студентка Національного університету «Острозька академія».
