На початку 30-х років минулого століття до Борсуківської гміни приїхав у службових справах молодий, одягнений за тодішньою модою працівник гміни с.Білозірка. Не гадала, не думала діловод-секретарка з Борсуків, що зустріне цього дня свою долю. А вже ввечері Христина Петросюк і Мартиніян Андрійчук жваво розмовляли, як давні знайомі.
Кілька разів на тиждень, попри велику відстань між селами, закоханий білозірчанин навідувався до дівчини. Не минуло й року, як до Христининих батьків, Івана й Тетяни, приїхали свати. Невдовзі справили весілля і молоде подружжя оселилося у Мартиніянових батьків.
Тоді на Волині, окупованій Річчю Посполитою, тривала виборча кампанія — обирали керівництво повіту. Мартиніян, маючи економічну освіту, розумові здібності, амбітний характер, подав свою кандидатуру. Перемога була близькою, але польська влада не могла змиритися, що таку важливу посаду займе українець, і, використавши всі засоби впливу, посприяла обранню поляка. Це глибоко вразило Мартиніяна. Він не міг прийняти таке свавілля, несправедливість і гарячково шукав собі гідне місце в суспільстві. Здібне, інтелігентне молоде подружжя вечорами мріяло про щасливу долю, вище соціальне становище, вишукуючи шляхи здійснення цієї заповітної мрії.
Промінець надії зажеврів, коли дядько Маркіяна (так звали Мартиніяна в селі), котрий мешкав у радянському Проскурові (нині Хмельницький), почав часто запрошувати його з дружиною до себе, пропонуючи посади і житло. Андрійчуки порадилися між собою і, незважаючи на батьківську заборону, одного дня таки вирушили до польсько-радянського кордону, що був неподалік. Благополучно пройшли польську ділянку, але потрапили до рук радянських прикордонників. Їх арештували, ув’язнили в КПЗ, допитували. Молоді люди ледве витримували цілодобові допити, погорози, голод. Врешті, не добившись зізнань, Анрійчуків звинуватили у шпигунстві на користь Польщі. Вирок пролунав, наче постріл: десять років відбування на спецпоселенні на Уралі.
…Потім була довга дорога, брудний, холодний товарний вагон. М’яка, вразлива Христина не могла заспокоїтися. Раз-у-раз схлипувала, не встигаючи витирати сльози. Дивлячись на останні кілометри української землі, відчувала болючу безвихідь. Не знала, що чекає їх у чужому краї і чи простелиться звідти дорога додому. Жалкувала, що не було нагоди надіслати вісточку батькам. Вони ж навіть не знали, що коїться. Та й листуватися на початку заслання заборонялося приписом.
Велике промислове місто Нижній Тагіл, що славилося уральським чавуном і залізом, зустріло невільників суворою зимою, метровими кучугурами снігу, тріскучим морозом, бувало до сорока градусів і більше.
Пізніше Христя напише старшій сестрі Глікерії (у заміжжі Шандрук): рідні Борсуки “пахнуть весною”, а тут “непорушна зима і холод, від чого ми просто почорніли”. Через погоду жінці ставало ще важче на душі, а серце ятрив тривкий біль несправедливості, відчуття втрати виплеканої ще вдома мрії. Хіба що листи до рідних, наче сонячні промінці, що пробиваються крізь густі хащі, викликали відчуття короткоплинної радості.
Щоразу після роботи Христина сідала за стіл біля вікна і під диявольське виття хурделиці, вдивляючись у морозяні візерунки на шибках, писала листи. Вони були її сповіддю і уявною зустріччю з рідними, з волею.
Сестра Глікерія була заміжньою за майстром ковальської справи Феофаном із роду Старшинових. Вони збудували хату й кузню на березі притоки Горині, жили дружно, народжували синів. І Христина, не маючи своїх дітей, віддавала нерозтрачену материнську любов дітям сестри: “Мені здається, що я бачу твого гарненького Толюсика — і у мене заболіло серце. Так хочеться побачити його наяву, “мені приємно, як твій синочок цікавиться листом від мене”. Листи, мов голуби, летіли з російської півночі до українського села. А натомість приходили відповіді, якими Христина була дуже-дуже задоволена, що гарненько поспілкувалась хоча б так.
Подружжя Андрійчуків зігрівали спогади про празникування церковних свят, місцеві звичаї. Вони самотньо святкували Різдво Христове, Великдень, хоча й у ці свята випадали робочі дні. Христина в листах до Глікерії з гіркотою згадувала сімейні свята, “як ви всі вкупці, святково прибрані, лише мене немає серед вас”.
Вона часто згадувала відомого тоді у східних областях України художника, дядька Мефодія, котрий також був із того ж роду, що й Христина, знаного в Борсуках і околицях ще з ХІХ століття малярським ремеслом роду Речманів. До речі, сакральне полотно цього художника “Пророк Ілля” та низка інших творів досі зберігаються у місцевій церкві Святого Миколая.
Хворіючи, художник не полишав писати. Племінниця Христина турбувалася про здоров’я дядька, просила родину часто йому поштівок не надсилати, бо він дуже зайнятий роботою. Мефодій Федорович Речман відійшов у засвіти, залишивши в Дружківці, що на Донеччині, дитячу художню школу, котру створив і очолював, та десятки художніх полотен. Цього ж року помер, не дочекавшись доньки із заслання, і батько Іван, а наступного — й мама Тетяна.
Подружжя Андрійчуків постійно гнітила самотність, відчували себе, “немов відкинуті, як непотрібна пилинка”. Відірвані від рідного гнізда, вони жили за тисячі кілометрів від нього серед чужих людей, у чужому краї, не відаючи, що їх чекає далі. А так хотілося бути вдома, серед рідних… Останній лист від невільників до Борсуків датований лютим 1936 року.
…Безжальний каральний подих 1937-го було чутно у всіх закутках СРСР. Його відчули й спецпоселенці. Саме тоді Маркіян, як польський громадянин, укотре намірився надіслати прохання у посольство Польщі в Москві, щоб там посприяли звільненню його сім’ї. Наївний, він вірив, що лист дійде до ворожої радянській владі установи. Листування спецпоселенців “просівали” цензори органів НКВС.
Сповнені надії Андрійчуки вірили у ствердну відповідь польських дипломатів. А дочекалися, що одного зловісного дня 1937 року “чорний ворон” забрав обох у КПЗ. Слідчі органи впевнено висунули їм обвинувачення у причетності до шпигунства на користь іноземної держави. Головним доказом був останній лист у посольство Польщі. І знову потягнулися довгі дні й ночі в холодній камері. Допити закінчилися для невинних українців жорстоким вироком, що не підлягав оскарженню — розстріл. Такий же присуд отримав господар будинку, де мешкало невільницьке подружжя.
…У замерзлих чужих землях знайшли вічний спочинок невинні молоді українці — Мартиніян і Христина Андрійчуки. На жаль, у занедбаних, порослих дикою травою могилах, а може, загублених у хащах, зрівняних із землею. Адже дітей покійні не народили, родичі далеко. Тільки єдине для всіх сонце світить над їхніми могилами, а спільні для всіх зорі дарують вічний спокій.
З Андрійчуками упокоїлася також їхня заповітна, але така оманлива мрія — жити вільно, гідно, почуватися людьми.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
