У Сашка є дві малі батьківщини. Одна — у селі Нападівка, де народився в сім’ї Богдана й Тетяни Мисюків, друга — у селі Борсуки, де проживав з чотирьох років. Народився він у першій половині травня 1995 року під знаком Тельця. Хлопцю притаманні такі риси характеру: працьовитість, відповідальність, чуйність, любов проявляв вчинками, а не пустими словами.
Навчаючись у місцевій середній школі, захоплювався фізкультурою, спортом, особливо футболом. Часто до пізньої ночі грав м’яча з ровесниками на пасовищі урочища “Глиняники”, що поруч з обійстям. Школяра Мисюка вчителі оцінювали тільки позитивно. Кажуть, на уроках був уважний, дисциплінований, серед однолітків — спокійний, дружелюбний.
Зростав Сашко у сім’ї, де батьки від світанку до пізнього вечора трудилися на тваринницькій фермі місцевого сільгосппідприємства: тато — їздовим, мама — дояркою. Доводилося йому з дитячого садочка бігти на вуличний куток Гірки, де жили дідусь і бабуся. Дідусь Олександр всі трудові роки пропрацював у Лановецькому РЕМі, добре знав електротехніку, навчав онука. Гордістю для нього була бабуся Раїса, яка з підліткового віку працювала на тваринницькій фермі тодішнього колгоспу ім.ХХІІ з’їзду КПРС. За високі показники з надою молока радянська держава відзначила її найвищою нагородою — орденом Леніна. Її ім’я звучало в районі, області. Важкі умови праці, весь час в гумових чоботах далися взнаки на старості хворобами й недомаганням. Стежка, протоптана дитячими ніжками до їхньої хати, не заростає й сьогодні.
Матеріальна скрута у сім’ї заставила дев’ятикласника Олександра Мисюка залишити школу і влаштуватися працювати на тваринницьку ферму ПСП а/ф “Горинь”. Там трудились мама Тетяна, брат Сергій, пізніше сестра Марія. Батько, на жаль, помер.
Беручкий завзятий до праці хлопець з усією відповідальністю виконував різні робочі наряди: пас на вигоні корів, підмінював їздових, впорядковував приміщення. Завідуючий виробництвом, підполковник у відставці Василь Григорович Голуб не міг нахвалитись юнаком. Не раз, оцінюючи виконану роботу, впевнено говорив:
— Сашко буде хорошим солдатом!
Офіцер як у воду дивився. З того часу, як відійшов у засвіти батько, старшому в сім’ї синові довелося взяти на себе домашнє господарство. Проте, незважаючи на клопоти, продовжував займатися спортом. Облаштувавши підвальне приміщення адмінбудинку для занять, він разом з іншими ентузіастами займався гімнастикою, боксом, “накачуючи” своє тіло. Фанат київської футбольної команди “Динамо”, знає поіменно її склад, навики гравців. А ще Сашко добре плаває.
Морально стійкий, порядний, з чітко визначеною патріотичною позицією, Олександр у січні 2015 року був мобілізований в ряди Збройних сил України. Тоді ж, не вагаючись, підписав документ на контрактну військову службу. Почувши про це, мама Тетяна радила не поспішати, мовляв, ще молодий, все попереду. На що син відповів: — Якщо не я, то хто?
На початку російсько-української війни українська армія була ослаблена, а молоді чоловіки, ніде правди діти, неохоче йшли служити, шукаючи різні причини. Все це бачив, знав новобранець Мисюк, бажаючи своїм прикладом змінити статус солдата в суспільстві.
Пройшовши успішно військове навчання, він спочатку у складі 14-ї механізованої бригади потрапляє в неспокійне місто Мар’їнка Донецької області. Брав активну участь в бойових діях. Зараз він на передових позиціях фронту поблизу селища Кримське, що на Луганщині. Дисциплінований, маючи потяг до військової справи, Мисюк за сім фронтових років пройшов шлях від рядового — до старшого сержанта, із старшого навідника гаубитичного самохідного артилерійського дивізіону — до командира підрозділу. Звик до суворих умов фронтового життя, неспокою і тривог.
Прийшла пора кохання. Луганчанка, контрактниця, військова медсестра Катя ділить з ним радощі й смуток, духовно підтримує. Це цілюща прихована сила для солдата.
Бійця Олександра Мисюка цінують командири за відвагу, військову відповідальність, а підлеглі шанують і поважають за доброту, справедливість. Його часто нагороджує командування та влада держави. За роки перебування на війні старший сержант Мисюк отримав п’ять грамот від Міністерства оборони країни, почесні відзнаки “Відвага. Честь. Відповідальність” від Президента України, “За участь в антитеростичній операції”, два нагрудних знаки “За зразкову службу”.
Запам’ятався Сашкові 2020 рік. Тоді українські воїни штурмом брали позиції селища Кримське та найближчих населених пунктів. Під час боїв йому повідомили з дому про смерть дідуся Олександра. Він довго не міг заспокоїтися, серце стискалося від втрати дорогої людини. У вільні години часто зринали у спогадах дитячі роки, хата на Гірці, дідусеві розмови.
Хвилююче, в турботах проходять дні, коли приїжджає у короткі відпустки в рідне село Борсуки. Необхідно мамі допомогти з ремонтними роботами у хаті, навідатись до бабусі Раїси, потішитись, приголубити племінниць Світлану і Єлизавету, дочок сестри Марії, племінника, свого тезку Сашка, сина брата Сергія. Дванадцятилітній хлопчина змалечку тулиться до свого дядька, поважає його і любить, у всьому слухається. Навіть коли порушує шкільну дисципліну, найприкрішим покаранням для Сашка є попередження вчителів: “Подзвонимо дядькові.”
Вирішивши сімейні проблеми, воїн знову вирушає на російсько-українську війну. Як кажуть ветерани-атовці: “Солдатами не народжуються, ними стають”. Олександр — справжній солдат-захисник рідної землі. Влившись у їхні ряди, старший сержант Мисюк разом з іншими патріотами бореться за незалежність України, з гордістю промовляючи: “Слава Україні!”, а їм вслід лунає: “Героям слава!”.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
