Ще кілька років тому мешканці сіл Нападівка, Борсуки, мабуть, не раз у недільну пору проводжали зацікавленими поглядами невисокого, охайно одягненого не в новий, але чистий одяг, з незмінним наплічником за плечима літнього чоловіка. Він не по віку швидкою ходою йшов з лановецького базару. Ніхто не здогадувався, що худому, загартованому сонцем і морозяними вітрами, зі жвавими, допитливими голубими очима пішоходу йшов дев’ятий десяток літ. Це був великокусківчанин Гермоген Лащенко. Так записано його ім’я в метриці, хоча всі, ще з дитинства, звали Ярмогеном.
Гермоген — ім’я грецького походження, так називали у різні століття відомих філософів, архітекторів, священнослужителів. А ще людина з цим іменем має добрий, спокійний характер, незалежна, з аналітичним інтелектом, символізує дерево ясен. Життя Лащенка підтверджує, що священник при хрещенні не випадково нарік його цим йменням.
Народившись у 1928 році в бідній сім’ї, хлопчина в ранньому дитинстві залишився з матір’ю Христиною, бо батько покинув їх. Зазнав голоду і холоду. Та єдиною мрією, головним прагненням його було вчитись. У післявоєнні роки Ярмоген успішно закінчив сім класів, але через сімейні негаразди далі продовжувати навчання не зміг.
Щоб вгамувати романтичні пориви пізнання невідомих країв, пошуку свого місця у неспокійному, невгамовному для сільського хлопця суспільстві, він вирушає у невідому дорогу з рідних Великих Кусківців. Два роки працює будівельником у тодішній столиці СРСР — Москві, довше — у шахтарському Донбасі. Саме там сталася подія, яка назавжди розвіяла його світлу віру в доброту людських почуттів, зміцнила відчуття самітника, зранивши вразливу молоду душу зрадою в коханні. Закоханий до нестями, з надією на щасливе сімейне життя, Лащенко не сподівався, що місцева дівчина, спритно, зухвало скориставшись його наївністю і довірою, виманить всі гроші, зароблені у забоях шахт, та зникне назавжди. Вперше пережив подібне ще вдома, коли з благословення матері засватав дівчину, а вона відмовила.
Не ятрив серце спогадами, а почав шукати основу, фундамент людських почуттів, естетику відносин у філософській літературі. Став частим відвідувачем міської бібліотеки, не шкодував грошей на купівлю книг у магазинах. Не відомо, чи студіював їх, але був знайомий з творами Ніцше, Флоберо, Ярмоленка та іншими на філософську тематику. Потяг до складної філософської науки не стихав протягом усього його життя.
Відгукнувшись на настирливі мамині листи повернутись додому, Ярмоген відправив телеграму, щоб його зустріли на залізничному вокзалі у Ланівцях. Випрошеною Христиною у голови колгоспу єдиною в господарстві автомашиною, хлопець приїхав із двома об’ємними, із фанери валізами. Водій Степан Солонина поцікавився їхнім вмістом. В одній — подарунки матері, його одяг, в іншій — філософська, суспільно-політична література.
Лащенко виділявся серед односельчан, був спокійним, не конфліктним, не чули від нього поганих слів чи погроз. Завжди поголений, в чистому одязі, надуханий у святкові дні популярним у ті часи одеколоном “Шипр”. Сам прав одяг, готував їжу, доглядав нехитре домашнє господарство. Так, готуючи обід, Ярмоген в 60-ті роки минулого століття встигав, поки варилося, послухати біля “брехунця”, який висів “капелюхом” у центрі села, за сотню метрів від його домівки, вранішні новини.
Щонеділі не обминав лановецький ринок, на якому доскіпливо прицінювався, обходячи прилавки з продуктами, перевіряв їхню якість. Воду для домашніх потреб носив від однієї, обраної криниці, хоч їх на вулиці було кілька і йти до них було набагато ближче.
Довгий час Ярмоген трудився різноробочим у місцевому колгоспі. Бригадири навперебій давали наряди, бо не лінувався, працював добросовісно, без примусу і обману. Де б не працював, завжди за пазухою стриміла книжка чи брошура. Я був свідком, коли на початку 70-х років на заготівлі сіна в обідню пору відпочивало біля двадцяти чоловіків, а Лащенко, зручно вмостившись збоку, зосереджено читав брошуру. Не пам’ятаю назви, але на філософську тематику. Для людей це було звичним явищем, ніхто не кепкував, дехто вважав дивацтвом.
У далекі 50-ті роки селяни традиційно вирощували на присадибних ділянках коноплі, з прядива ткали рядна, доріжки, а з насіння робили смачну олію. Хоч праця була важка, клопітка, Лащенко й собі майже десять років вирощував її, збираючи зі свого конопляного клаптика городу насіння, що потім продавав у Львові за хорошу ціну в магазини чи власникам, де вирощували канарейок та інших екзотичних птахів.
Як згадує колишня бібліотекарка Великокусковецької сільської бібліотеки Людмила Калабура, Ярмоген Лащенко часто відвідував заклад. Щорічно передплачував тодішню обласну газету “День”, постійно вичитував сторінки підшивок “Сільських вістей”, “Вільного життя”, районної газети. Захоплювався поезією, знав напам’ять багато віршів Сергія Єсеніна. Зрідка серед людей міг дохідливо роз’яснити ту чи іншу ситуацію з політичних новин світу.
Батьківська хатина, збудована хтозна-коли, поступово хилилася, горбатіла, тут стало неможливо проживати. Керівництво села неодноразово пропонувало Лащенку пристойне житло. Ще коли працював будівельником у Лановецькому міжколгоспбуді, йому вручали ключі від однокімнатної квартири у новозбудованому будинку в місті. Рішуче відмовився.
Напевно, чоловікові не хотілося розлучатися з місцем, де закопана його пуповина, де зріднився тілом і душею з навколишньою околицею, пристарілим ясеном — свідком його непередбачуваного життя. Дійшло до прикрого випадку: для проживання викопав землянку. Розгнівана, присоромлена місцева влада пригрозила примусово відправити у будинок для літніх людей, якого він панічно боявся. Вважав, що буде навічно вирваним, мов дерево з корінням, від рідних місць. Довелося поселитися у кімнаті колишньої швейної майстерні, де тепло, зручно, а у вікно в кількох метрах виднілось його колишнє обійстя.
Життя Ярмогена протікало самобутньо: без сім’ї, друзів, самотньо, як старий ясен біля хати. Роки ставали обтяжливими і неспокійними. Не хворіючи, не завдаючи нікому клопоту і зла, Гермоген (Ярмоген) Сергійович Лащенко, проживши 93 роки, відійшов у вічність. Хай з Богом спочиває цей чоловік. Люди знали його самітником, який був дитям природи.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
