Священник із Лановеччини Олексій Філюк – знаний не лише в Україні, а й далеко за її межами. Звичайний, здавалося б, молодий духівник, родом із маленького села Шушківці здобув популярність завдяки своїм постам і фотографіям у соцмережі. Його легко впізнати у буденній метушні, бо його обличчя дуже знайоме користувачам інтернету.
Отець Олексій виховує двох прийомних дітей, служить настоятелем у двох православних церквах України – в селах Білозірка і Шушківці, працює менеджером в агрокомпанії. Свого часу працював і в культурі. Олексій Філюк двічі був серед лауреатів конкурсу «Людина року». Що б не проводив, де б не був – фотомиті закарбовує екраном телефона.
Не маючи професійної камери, мільйони його світлин «гуляють» просторами інтернету ще з 2007 року. Декілька років тому заснував групу «Моя Лановеччина», у якої сьогодні понад тридцять тисяч підписників. За сторінкою Олексія Філюка у фейсбуці стежать більше ста тисяч осіб. Завдяки цьому надсучасному священнику про Лановеччину знають у всіх куточках світу. Він єдиний, в кого найбільша в Україні онлайн парафія.
Одне із захоплень О.Філюка – фотографія. У його колекції – 55 світлин старих і нових храмів ПЦУ Лановеччини, які він зібрав за тиждень. Його захоплює ретро. Цього року, за сприяння та допомогою однодумців, організував та презентував виставку фотографій з історії села Білозірка. Експонувалися вони в сільській церкві та в Ланівцях у Культурному центрі Єловицьких. Його вклад у популяризацію громади важко оцінити. Адже на світлинах священника-блогера – прості люди у повсякденній роботі, своїх клопотах, на відпочинку, на святкуванні чи під час подорожі. А головне – серед людей і сам духівник.
– У мене немає сумних фотографій, – розповідає о.Олексій. – Я хочу бачити людей світлими, красивими, усміхненими, а свою Україну – яскравою, квітучою. Кожна дрібничка тішить моє око: і комашка, і тваринка, і пташка, і рослинка. Синє небо, жовте поле, зелений гай несуть тільки позитив. Шкода, що українці не вміють ділитися емоціями. Звикли у всьому шукати негатив. А життя – то одна серія, тож радіймо, посміхаймося одне одному. Проблеми були, є і будуть. А нам треба вміти долати труднощі в доброму настрої, сприймати все таким, як воно є.
Іноді священнику дорікає дехто, що він любить фотографувати себе, кожен свій крок, виставляючи приватне життя на показ.
– Я люблю те, що я роблю, – каже. – Заповідь Божа гласить: «Люби ближнього, як самого себе». Я люблю себе, хай навіть і говорять, що це, можливо, нарцисизм. Але як можна любити ближнього, не полюбивши себе? Як нести людям світло душі, якщо ти сам в темряві і сумний? Так, я люблю фотографуватися, знаю, як потрібно позувати до фото. Думаю, що таке мистецтво легко опанувати, а настрій воно приносить неабиякий. Християнин має бути щасливим. А мої світлини – це, наче, своєрідна проповідь добра, як і служіння Господу. Якби людям не подобалися мої відео, де співаю я зі священниками чи працівниками культури, чи з друзями, чи випадковими знайомими, то не було б 19 тисяч поширень одного із подібних постів у соцмережі. Правда ж? Я проста людина, грішна, як і всі. Але живу, як умію. Живу, як Господь заповідав. І синів своїх вчу бути людяними, щирими, робити добро.
Олексій Філюк, заходячи в церкву на службу, вітається з прихожанами: «Слава Ісусу Христу, дівчатка». І не важливо, що тим «дівчаткам» уже далеко за… Але це піднімає людям настрій.
– Якось у магазині побачив сумну продавчиню, – пригадує. – Я до неї: «Такій квіточці гарній не пасує сумувати!», і жінка тут же посміхається. Люди спочатку не хотіли фотографуватися, встидалися. Але зараз уже майже нема в мене таких, хто відмовляється. Навіть перепитують, чи «Закинете, отче, в інтернет? Хай діти побачать». Життя – то момент. Фотографії залишають спогади, а в них – емоції. Люблю фотографувати старих – для пам’яті, молодих, щоб колись бачили, якими були. Те, що було вчора – то вже історія, що буде завтра – ми не знаємо, тому треба жити сьогодні і трудитися на догоду Господу. Коли я роблю добре для людей, то роблю добре для Бога.
З цим, звісно ж, важко не погодитись. А світлини священника, як він сам зізнається, – це хронологія його життя. Життя в любові до себе і ближнього. І не обов’язково користуватися професійною технікою, щоб зупинити мить емоцій, які дарує людині новий день.
Наталя ГАМЕРА.
