Всіх слів світу замало, щоб описати ВЕЛИКЕ серце цієї жінки. Разом з чоловіком вони виховують 13 дітей, 12 з яких — з інвалідністю та особливими освітніми потребами, яких вони усиновили.
Знайомтесь: Наталя Загроцька — жінка, яка віддала своє життя діткам, які були приречені на життя в інтернаті.
Історія пані Наталі розпочалася у студентські роки, коли навчалася на журналістському факультеті Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Під час написання статті про дитячий будинок «Малятко», вона познайомилась із дворічним Максимком, який одразу побачив у ній свою маму. Плакав за нею, називав мамою і її серце прикіпило до цієї дитини. У свої 20 років вона взяла під опіку хлопчика з інвалідністю та повернулася до матері у рідну домівку. На жаль, дівчина зіштовхнулася з опором не тільки суспільства, але і найближчих людей. Матір не змогла змирилася із вибором дочки, і через 4 місяці спільного проживання юна Наталя змушена була шукати прихисток у друзів. Звичайно, довго це не могло тривати, тож винайняла квартиру у Тернополі. Було неймовірно важко. Максимка не приймали у державний садочок, бо кожної години йому потрібно приймати ліки. Тому, влаштувала у приватний садок. Сама важко працювала, бо йшло багато коштів на медикаменти, житло і реабілітацію.
Після усиновлення пройшло 5 років, Наталя вийшла заміж за Ярослава, який став її підтримкою та опорою. У шлюбі у них народилася дочка Катруся. Більше дітей подружжя не планувало.
Одного разу, коли волонтерила в обласному реабілітаційному центрі, жінка зустріла семирічного хлопчика, якого відібрали у біологічної матері за неналежне виховання. Важко пояснити, і пані Наталя до цього часу сама дивується, що після знайомства хлопчик одразу почав називати її мамою, плакав декілька днів за нею, а не за рідною мамою. Разом з чоловіком вирішили взяти його на вихідні додому. Назад віддати вже не змогли, і прийняли рішення зайнятися документами на усиновлення. Однак, на подружжя чекала новина, що поставила їх перед важким вибором. У хлопчика було ще 2 маленьких братики. Діти знаходились у будинку малюка. Рішення було важке, бо розділити братиків не мали права і Загроцькі наважились на серйозний крок: усиновили усіх трьох. Було дуже складно, бо у дітей, крім вад, був слабкий імунітет, через що вони постійно хворіли.
Працюючи заступником директора Реабілітаційного центру від алкогольної та наркотичної залежності, пані Наталя познайомилась із біологічною матір’ю дітей. Хотіла допомогти жінці змінити себе та спосіб свого життя, але це знайомство принесло лише нові проблеми та випробування. Згодом горе-матір народила дівчинку, яку залишила у пологовому та повернулася до свого звичного життя, де алкоголь займав перше місце. Наша героїня разом із чоловіком 2 роки відвідували крихітку, надіялись, що матір одумається, але дива не сталося. Жити з думкою, що біологічну сестричку своїх хлопчиків віддадуть до інтернату, вона не могла, і згодом удочерили Веронічку. Дівчинка погано розвивалася, але зараз їй 5 років і вона «розцвіла». Так у цій сім’ї з’явилося 4 діток, біологічно рідних між собою.
Одного разу, коли чоловік був з друзями на риболовлі, Катруся не могла довго заснути. Дівчинка взяла ноутбука і випадково зайшла на сайт «Сирітству Ні», де розміщені фотографії діток-сиріт. Катя сказала: «Мамо, я знайшла сестричку». Пані Наталя не сприйняла серйозно слова доньки, але наступного ранку Катруся уже питала, коли вона поїде по сестричку. Декілька днів донька плакала, стала нервовою, погано спала і батьки зрозуміли, що потрібно їхати по дівчинку.
Вірочка була із Сум. Поцікавившись її діагнозом, зрозуміли, що випадок надзвичайно складний. Вона була без рук, не мала частини мозку і у свої 5 років важила 5 кг. Лікарі Тернополя казали, що дівчинці не вижити… Забравши дівчинку із лікарні, Загроцькі найняли реабілітолога, яка працювала над нарощенням м’язів та навчила цьому Наталію. Віра не могла самостійно їсти, лише через зонд. Доводилось багато працювати, щоб дівчинка просто вижила. На даний час вона поправилась, їжу пережовувати ще не вміє, але навчилася ковтати і все це завдяки невтомній праці мами Наталі. Сестрички справді люблять одна одну і проводять багато часу разом.
Згодом у сім’ї з’явилась ще одна дівчинка з Черкас. Олі було 10 років і вона жодного дня не була у школі. Не знала елементарних речей, що таке сніг, дощ, вітер… Зараз вона стала соціалізована і навчається в школі.
Переглядаючи анкети дітей-сиріт, подружжя помітило дівчинку Яну, яка була дуже схожою на родину пані Наталі, і вони з чоловіком поїхали в Кіровоград, щоб її забрати. Однак, служба у справах дітей попросила забрати ще хлопчика Артемчика. І так сім’я поповнилась двома дітками з Кіровоградщини.
Після смерті Євочки, якій було лише 2 роки і 4 місяці, було дуже важко морально.
Наступний — Ромчик. Після смерті матері, хлопчика віддали до патронатної сім’ї і уже звідти його забрала наша героїня. У свої десять років він не вмів говорити, був постійно у підгузках і не ходив жодного дня до школи. Хлопчику найняли вчительку і за рік його вдалося соціалізувати. В свої 11 років Ромчик пішов у перший клас.
Коли пані Наталя лежала з Олею у лікарні, до неї підійшла лікарка і сказала, що привезли хлопчика з таким самим діагнозом, як в Олі. Так Дмитрик знайшов нову сім’ю. В 2 роки хлопчик важив 6 кілограмів, не чув, мав підозру на аутизм та не вмів ходити. Зараз важить 12 кг, чує і ходить.
Останнім у цій сім’ї з’явився Василько. До нашої героїні зателефонувала уповноважена по патронатних сім’ях з Києва і попросила його забрати, бо за 5 років хлопчик так і не знайшов сім’ї. Жінка так і сказала: «Якщо Ви не допоможете, то ніхто уже не допоможе».
Про своїх дітей пані Наталя розповідає з неймовірною любов’ю, радіючи успіхам кожної і кожного з них. Однак, щоб ці успіхи були, їй доводиться докладати титанічних зусиль. Чесно сказати: коли слухала її, у мене навіть мову відбирало й у голові не вкладалося, як вона справляється зі всіма дітками, зі всіма труднощами та щоденними материнськими турботами.
І попри усі складнощі, ця сім’я допомагає іншим. У їхньому будинку виділена ціла кімната, де вони збирають від своїх друзів вживаний одяг, перебирають його, сортують і віддають старостам на їхні округи.
«Кожна дитина потребує багато уваги, потрібно постійно їздити на реабілітації та заняття. Ми з чоловіком вирішили, що він буде дома, щоб машина була під руками і його допомога. Тому почали розводити свиней, маємо корову, кури, кролики. Купили коника та ослика для терапії і 9 собак, які позабирали з притулків (посміхається). Приходиться багато фізично працювати. Встаємо з чоловіком о 6 ранку, лягаємо не швидше 1 ночі. Однак я ні на що не жаліюсь. Дякую Богу, що дає любов і терпіння. Всі діти різні і ситуації бували всякі, однак ми завжди шукаємо вихід. З часом зрозуміли, що з дітьми потрібно багато розмовляти. Кожного вечора ми разом збираємось і спілкуємось, як пройшов день. Якщо стався між дітьми конфлікт, розбираємо його й обговорюємо, як потрібно було себе повести, щоб цього не сталося. Також, ми усі разом молимося. Розмови зближують нас усіх, ми любимо один одного і підтримуємо. Бувають неприємності й у школі. Діток можуть ображати, але я вважаю, що це не в однокласниках справа, а у їхніх батьках і в тому, які розмови щодо моїх дітей вони чують удома. В моїх дітях живуть надзвичайно світлі душі, однак вони заключені у хворих тілах», — розповідає наша героїня.
Слухаючи розповідь, вкотре зрозуміла, наскільки потрібно дякувати Богу за здоров’я, батьків та дах над головою, бо далеко не у всіх ці блага є.
Пані Наталю, нехай Бог дає вам міцного здоров’я, терпіння та успіхів у роботі з дітками. Нехай усій вашій великій сім’ї трапляються щирі та добрі люди. Божого благословення та опіки Матері Божої.
Тетяна ДЕМЧУК, голова ГО “Простір активної та сучасної”.
