Такою була тематика зустрічі, яка відбулася минулої неділі у Культурному центрі Єловицьких. Зібралися представники родин, які в 1944-1951 рр. були примусово виселені із Закерзоння, з Польщі, в Українську РСР і осіли на Лановеччині. Те, як проходила депортація, як виживали вихідці з Надсяння, Лемківщини, Любачівщини, Холмщини, Підляшшя, Бойківщини, як відновлюється історична пам’ять про ті жахливі події, відтворили фільми «Остання поїздка додому» та «Похід до Пікулич», які й переглянули присутні — дочки, сини, внуки закерзонців, мешканці лановецької та борсуківської громад.
Юрист, адвокат Сергій Чаус, нащадок депортованих, який також брав участь у поїздках до батьківських земель у Польщі, проаналізував проєкт закону про депортацію, прийнятий у першому читанні депутатами Верховної Ради України. У 1914 р. була спроба на законодавчому рівні визнати проблему примусового виселення, зокрема кримських татар та інших народів. Та повноцінного закону, який би визнав злочинним процес виселення українців, надав їм статус депортованих, передбачив компенсацію постраждалим, немає досі. Тому на 30-му році незалежності України посилилися вимоги до законодавців виправити цю законодавчу кривду. Товариство «Закерзоння» звернулося з такою вимогою до парламенту. Таку ж вимогу поставили і політичні партії, громадськість, які збирали підписи під зверненням до ВР України. Тепер треба посилити вимогу, щоб згаданий законопроєкт було проголосовано повністю із врахуванням доповнень, що надійшли, зокрема і засудження злочинних дій польської влади за акцію «Вісла». Тут варто взяти до уваги досвід правового врегулювання Польщі, де вже кілька разів вирішували питання компенсації за втратою майна.
Сльози блищали на очах Анни Сидорук, яка приїхала на зустріч із дочкою Світланою. Її дід і баба з родиною проживали у Старому Селі Любачівського повіту. Господар родини помер, а сина забила польська партизанка. Баба, яка на заробітках заробила кошти, перед від’їздом закопала деяке майно і кошти в дубовій діжці, щоб не пограбували, з надією на повернення. Її разом з дочкою Пашею і сином Юрієм, не давши навіть зібратися на дорогу, вигнали з дому. Прихопили гладущик з молоком, який по дорозі розбився… Голодних і холодних поселили в Борсуках, в хаті вивезених в Сибір. Коли репресовані повернулися, довелося шукати, будувати житло. Про могили рідних у Польщі дбав дядько Ілько — брат діда, який якимось чудом залишився там…
Ланівчанин Олександр Стухляк, що теж представляє родину виселених ще в 1940 р. з етнічних українських територій — Нового Санчу (Лемківщина) тепер Малопольського воєводства — і поселених в Гусятинському районі, вивчає цю непросту історичну сторінку й аналізує її причини та наслідки.
Галина Левчун (дівоче Критюк) пригадує: коли почався той страшний «взаємний обмін населенням» у 1944 році, українці не хотіли покидати батьківські місця. Петро і Анастасія Бойки, що жили в с.Городищі Грубешівського повіту, мали велику сім’ю. Дід — патріот, входив до структур ОУН-УПА, які захищали українське населення від грабежів польських банд. Його арештовували і засуджувала польська влада. Сім’ю вивезли в Україну без господаря, який приїхав і приєднався до своїх, поселених в Бережанці, пізніше. А притулком для родини стала колишня німецька баня. Гірко довелося працювати, щоб вижити, поставити на ноги дітей. Дід дожив до відновлення незалежності України і промовив: «Недарма я сидів по тюрмах…»
Галина Малюта (дівоче Бунько) разом із сестрою Ніною теж відчували біль після переглянутих кінострічок. Їхні батьки Петро та Марія Буньки були вивезені з с.Бучина Ярославського повіту. Багатодітній сім’ї, де було семеро дітей, довелося вживатися в нове життя у Великих Кусківцях. Пережили немало труднощів, але працьовитість, духовність, родинна злагода допомогли вижити. Та минула кривда не забувається.
Івасик Беля, як правнук депортованих, ще не встиг осягнути глибини трагізму тих жорстоких акцій Польщі та СРСР, але історію родини вивчить. А дядько його пам’ятає, як батько до кінця життя звіряв час за польським годинником і тим часовим поясом.
Участь у зустрічі взяли представники Української галицької партії. Ірина Яремчук, голова Тернопільської міської організації УГП, зробила цікаву пропозицію: підготувати звернення родин депортованих до Президента України та Голови Верховної Ради, в яких, виклавши коротко історію виселення родини, ставити вимогу прийняття закону про депортацію в цілому. А ми звертаємося до наймолодших членів родин депортованих лановецької та борсуківської громад: запишіть спогади своїх бабусів, дідусів, які ще живі, чи батьків, що бережуть у пам’яті розповіді старших. Цю правду історії, що розпочалася 77 років тому, ми повинні зберегти, і щоб таке ніколи більше не повторилося!
У Ланівцях з відновленням незалежності України було створено об’єднання депортованих з Польщі, яке очолив Зіновій Кичун. Тоді його члени збиралися на зустрічі, брали участь у діяльності обласних товариств, у групових поїздках в Польщу, де відвідували батьківські місця, меморіал воїнів Українських армій в Пікуличах, духовні центри — Кальварію Пацлавську, м.Ченстохов та інші, які створювалися українцями. Тепер головою об’єднання є Любов Буячок. Також записували спогади про пережите, матеріали друкувалися в Інформаційних бюлетенях, яке видає у Львові об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння».
Розділ про депортацію в 40-х роках минулого століття і про сучасних виселенців у час російської агресії на Сході України відтворено в альманасі «Лан-3», який разом з іншою літературою переглянули учасники зустрічі на підготовленій виставці.
Марія РОМАНЧУК, голова ГО «Лановеччина духовна».
