Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала…
Олександр Олесь.
Відголосся страхіття віку проникало у серця, душі й волинських селян співчуттям, бажанням допомогти, щирими молитвами за страждальців, віддаючись таїнству хліборобської праці, щоб поділитись із сусідами хлібом.
У лихі часи, коли неврожаїлись поля, вони зі священником обходили хлібні ниви, звертаючись до Всевишнього: “Пошли рясні дощі, обдаруй землю заради нещасних людей, худоби та всього іншого живого створіння”.
У вирі Першої світової війни борсуківлянин, молодий працівник військового шпиталю Галицької армії Карпо Гродський опинився в Одесі. Колись відоме на весь світ курортне місто на початку 20-х років ледве дихало життям: дефіцит продуктів першої необхідності, неспокій, страйки, демонстрації, лютування висипного тифу. Після розформування шпиталю Гродські вирішили їхати додому, де мир, є ще хліб і до хліба.
На залізничному вокзалі, переповненому різним людом, Карпо Максимович помітив принишклу, затиснуту в куток, бідно одягнену дівчину. Вона безпорадно, сумно, змарніло, злякано оглядала живий потік. Підійшов. Відчувши приязнь і доброту незнайомця, чорнявка розповіла, що місцева, батьки померли від тифу, немає ні житла, ні роботи. Хоч у нього й дружини Феофанії зростало четверо дітей, вони запропонували Катерині (так назвалася) їхати з ними.
У Борсуках вони допомогли їй облаштуватися в пустій хатинці, а заможний сусід прийняв на роботу робітницею. Овдовівши, господар одружився на переселенці, яка народила від нього двох дочок і сина. У 1947 році Катерину Волянюк засуджено за сина Тихона, члена ОУН, раніше арештованого в армії, а в 1945 році померлого у в’язниці. Свій строк вона відбувала в м.Осінники, Кемеровської області (Росія). Далі її доля невідома.
На початку ХХ століття з родового гнізда борсуківлянина-селянина Фавста Михайловича Сидорука пішли у світи здобувати знання його сини Іван і Федір. Після закінчення Острозької учительської семінарії обидвоє вчителювали на Вінничині. У сільських школах було холодно, діти голодні, погано одягнені. У селах людей косила віспа й тиф, а від хвороб покотом лежали в хатах цілими сім’ями. Тоді й виникло у Федора Сидорука нестримне бажання стати лікарем, щоб допомогти людям. Отримавши омріяну професію, згодом, добродушний, справедливий лікар-хірург за організаторську й професійну працю отримав звання “Заслужений лікар України, обирався депутатом Верховної Ради УРСР, нагороджений орденами і медалями. Він все своє життя присвятив рятуванню людей, милосердю.
В голодному 1921 році Федір Фавстович у місті Путівлі, що на Сумщині, підібрав обідране, безпритульне дитя. Разом з дружиною усиновили, виховали чесного, мужнього громадянина. У перші місяці Другої світової війни Богдан, ще курсант Харківського бронетанкового училища, пішов добровольцем на фронт і в бою під Білою Церквою згорів у підбитому танку.
Як військовий лікар, батько у ці часи, ризикуючи своїм життям, виривав з лабетів смерті солдатів й офіцерів, організовуючи тилові шпиталі, де рятувалося й мирне населення. А його єдина дочка, хворіючи від недоїдання, тилових злиднів і хвороб, промучившись, помирає.
У сім’ї Сидоруків виросли гідні батька, розумні, талановиті ще двоє синів — Фавст і Аркадій. Перший продовжив лікарську професію, ставши одним із улюблених учнів відомого Амосова. Відмовившись від привабливої посади у Києві, віддав перевагу лікарській практиці в провінційному містечку Козилець на Черкащині. Аркадій, за фахом журналіст-міжнародник, володіючи більше, ніж 10 мовами (батько знав чотири), працював у популярних ЗМІ СРСР та Незалежної України. Добре знав і активно співпрацював з першими дослідниками-іноземцями Голодомору в Україні. Зокрема, з американцем Джеймсом Мейс та британцем Гаретом Джоунсом, які в розпал Голодомору ризикували своїми свободою і життям, пройшовши вимираючими селами та першими розповіли світові про геноцид українського народу.
Аркадій Сидорук через численні публікації, співпрацюючи з діаспорою у США, розкривав трагедію своєї країни, а українські емігранти вимагали від демократичних країн визнання її трагедії на державному рівні. Великий розголос мали його фундаментальна стаття “Джоун, Мейс і Дюрент: що в їх іменах?” та випущена у 2009 році книга “Голодомор: коли Україна й світ визнають правду?”, за яку отримав першу премію “Приз Гарета Джоунза”.
Славний син волинської землі, генерал-хорунжий УНР, наш земляк Павло Шандрук, пройшовши тернистий шлях боротьби за волю свого народу, серцем і душею, вимушено проживаючи на чужині за океаном, дуже переймався долею земляків. У своїй книзі-спомині “Сили доблесті” він з гіркотою пише: “Холодні селянські хати, уражені голодом, перетворилися на величезні гроби з роздутими трунами. Селяни не могли підвестися цілими днями, дивилися на свої домівки, з яких давно вже зірвали дахи, щоб зробити баланду з бур’янів і кісток останніх в селі котів і собак”. Продовжуючи цю болючу тему, полководець з докором запитує у можновладців західної Європи: “Чи усвідомлює захід, що селяни (українці) колись забезпечуючи зерном пів Європи, їхали до міст за шматочком хліба, який у них відібрали за те, що вони не погоджувалися на роль мурашки у новому рабовласницькому устрої?”.
Глибоко розуміючи тодішню політичну ситуацію, Павло Феофанович стверджує, що “вони дають принаймні мовчазну згоду на те, щоб голодомором подолати українців”. Далекоглядність думок генерала, передвісником майбутніх лиховісних подій являються запитально-стверджуючі слова, звернені до європейських політиків: “Чи збагнув західний світ, що чекає на нього в майбутньому? Чи існує надія, що коли-небуть скінчиться ера шантажу й людство житиме в мирі?”
Зловісні тіні людомору насувалися й в інші роки. Фронтовики Дрогої світової війни, мої земляки Василь Юзюк із сином Миколою, Силуан Петросюк, Григорій Волянюк (мій однофамілець), Микита Бодань, Фадей Фарина, Феофан Шандрук і ще кілька, на жаль, забутих, потрапивши в будівельний батальйон, дислокований у м.Борисоглєбськ Воронезької області (Росія) відчули її на собі. Бездушні, лицемірні офіцери, зменшуючи щоразу солдатські пайки, забираючи їх собі, доводили молодих, дужих західняків до фізичного виснаження, хвороб і смертельних випадків. Щоб вижити, чоловіки варили з різнотрав’я, бур’яну юшку, чай. Вижили, завдяки селянській кмітливості, прагненню повернутися живими додому. Їх розповіді міцно зарубцювалися у пам’яті нащадків.
Старожили села, а їх залишилися одиниці, пам’ятають відголосся Голодомору 1946-1947 років. Тоді, часто несміливо переступаючи поріг оселі господарів, із соромливо опущеними додолу сумними очима, змучені голодом жінки із сусідньої Хмельниччини випрошували, обмінювали харчі, віддаючи останні дорогі сімейні цінності.
В одній борсуківській родині довгі роки прикрашав кімнату ручної материнської роботи килим, виміняний за борошно і картоплю. Незнайома хмельничанка із жалем, болем віддала його, хоча готувала дочці на посаг, але не дочекалася весілля, померла.
Чи зворушлива історія молодиці, віддавши пам’ятну офіцерську шинель загиблого чоловіка ради спасіння малих сина й доньки. Поспішаючи додому, вночі потрапила в ополонку річки Жердь, втопилася.
Знайшла в селі порятунок і свою долю дівчина з Хмельницького села Кунчі. Її радо прийняли в сім’ю п’ятеро дівчат без матері. Батько-фронтовик, повернувшись з війни, одружився з нею і вона стала дітям другою мамою, а чоловікові вірною дружиною.
Слухаючи спогади старожилів чи їхні перекази, стискається від болю серце, німіє душа. Не випадково в листопадовій порі кожного року визначено день вшанування загиблих під час геноциду. Бо в цей час, ще з давньої сивини і до тепер хлібороб підраховує вирощений врожай, засипає в засіки, готується до весняної сівби. У згадані голодні роки це не сталося. Через тотальні грабунки селян, організовані більшовицькою продверсткою, знищенню “куркулів”, викривлення реформування та неграмотне ведення сільського господарства, з метою знищення селянства, жорна штучного голодомору забрали за різними підрахунками від семи до десяти мільйонів жителів України.
Сьогодні в незалежній Україні, слава Богу, немає голоду. Хоча… Міняється влада, збільшуються списки (і тільки) політичних партій. Всі, захлинаючись, обіцяють сите, гідне життя народу. Але, колись 52-мільйонна держава, економічно міцна і процвітаюча, втратила за останні 30 років понад 10 мільйонів свого населення, збідніла і не даючи собі ради, жебракує по світі.
А ми не розумом — емоціями голосуємо, щоразу наступаючи на старі, трухляві граблі, очікуючи українського Мойсея. Чекаємо принизливо, терпляче, з гіркотою, болісно.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
