Віктор Миколайович Стасюк народився 23 лютого 1967 року. Свого часу служив у Військах радіаційного, хімічного та біологічного захисту в Угорщині. Закінчив Тернопільський педінститут (нині ТНПУ), вчителював у школі м.Чортків. Потім певний час жив і працював за кордоном. Батько трьох дітей. У своїй сім’ї був наймолодшим (є старші сестра і брат). Останнім часом проживав з 85-річною матір’ю, опікувався нею. Мав невеликий підробіток охоронцем у Тернополі.
— Коли почалася повномасштабна війна, Віктор не міг спокійно сприймати те, як російські нелюди захоплюють міста і села, безжально вбивають і мордують українців, — розповідає його сестра Любов Миколаївна. — 7 березня говорив мені, що був у військкоматі і просився на фронт добровольцем. Там сказали, що «старуватий» і запитали, чи хтось може приглянути за мамою, коли його не буде. А наступного дня ми його зібрали в дорогу. «А хто ж піде? Війна!», — каже. І пішов.
Солдат Віктор Стасюк служив оператором протитанкового відділення 3 механізованого батальйону 115 бригади. Разом з ним було ще декілька ланівчан. Лановецькі волонтери неодноразово відправляли посилки та відвідували хлопців ще на полігоні в Черкаській області, декілька разів доставляли дороговартісне військове обладнання та інші необхідні речі безпосередньо на передову.
Знаючи, що готується чергова поїздка на Донбас, сестра Віктора, пані Люба, принесла братові передачу, де були особисті речі, продукти, засоби гігієни, цигарки. Але через брак коштів, аби повністю виконати замовлення бійців, а також через безперервні обстріли у потрібному напрямку, коли самі бійці просили не їхати, волонтерську поїздку довелося відкласти на декілька днів.
— Ви ще не відправили посилку Віктору Стасюку? — почула у слухавці координаторка гуманітарного центру в Ланівцях Тетяна Демчук.
— Ще ні.
— А вже нема кому. Віктор загинув…
Особисті речі брата пані Люба з тієї посилки забрала, а решту залишила: «Для його побратимів. Хай хлопці користаються. Віктор просив багато цигарок, бо ж треба всім роздати…».
— Напередодні, в п’ятницю, ми з ним говорили по телефону, — пригадує Любов Миколаївна. — У Сєвєродонецьку йшли важкі бої, працювала авіація і артилерія. Кажу: ти не шкодуєш, що добровольцем пішов? «Ні!» А іншої відповіді я від свого брата і не чекала. Коли прощалися, пообіцяв завтра подзвонити. Він у нас з тих, хто якщо пообіцяв, то зробить. Але наступного дня, 7 травня, мовчав телефон. Я знала, що може не бути зв’язку, але відчула тривогу на душі. Чомусь подумала про непоправне…
За свідченнями побратимів, Віктор отримав смертельне осколкове поранення. Не врятував і бронежилет. Ховатимуть Героя, як тільки з’явиться можливість вивезти тіло з-під обстрілів та з дотриманням усіх правил воєнного часу. За інформацією Лановецького військового комісара Віталія Олійника, орієнтовно завтра запланований виїзд авто «Вантаж 200» з Луганщини.
Вічна пам’ять мужньому воїну-патріоту! Щирі співчуття його мамі Тетяні Іванівні та всій родині.
Наталя ГАМЕРА
