Донині, після майже двомісячного перебування в Ланівцях, херсонці прислухаються до різких звуків, щогодини моніторять ситуацію на фронті, вірять Збройним силам України і з нетерпінням чекають звільнення свого села і всієї України від московських окупантів.
Про те, як жили в окупації, коли солдати рф шукали у їхньому підвалі Бандеру, як виїжджали з рідного села і як адаптовуються у Ланівцях, розповідає 59-річна пані Світлана. Вона разом з 36-річною донькою та 17-річною внучкою тікали в нікуди, але знайшли гостинний прихисток у родині Стефана та Олександри Бреків.
Перші дні війни. Земля трясеться від вибухів. Холодний підвал
Початок повномасштабного вторгнення російських військ ми відчули в перший же день. О четвертій ранку розбудила внучка. Я міцно спала, не чула нічого. «Бабуся, стріляють, це вибухи!» Ми не зрозуміли навіть, що почалася війна. Спросоння, в чому були, побігли в підвал. Він у нас під гаражем. Сидимо, а земля здригається. Не знаю, що за снаряди летіли, але було страшно, здавалося, що гараж завалиться і стіни в підвалі не витримають. Було холодно. Ми замерзли. А незадовго тільки ковідом перехворіли. Чоловік мій помер восени від тої хвороби, а в доньки було 60% легень уражено. Дуже важко ми всі перенесли коронавірус, ослаблені. В суботу мали їхати до лікаря на огляд. Ще не зовсім відійшли від лікарні, аж тут — нові випробування.
Через декілька годин інтенсивні обстріли припинилися. Ми ще довго прислухалися, а тоді я вийшла «в розвідку». Глянула, що в нас все ціле, тихо наче. З підвалу вийшли мої дівчата. Ми приготували їжу, взяли теплі речі, ковдри, перини і камін. В підвалі розетки не було, то я спочатку з хати протягнула шнур. А потім мене осінило: якщо зайдуть орки на подвір’я, то відразу ж і вирахують, де ми, та й дріт може перебити уламками від снарядів. В паніці не все одразу можна прорахувати.
Деякий час в селі не було світла, але потім відновили. Ми сиділи без інтернету, були без зв’язку. Щоб подзвонити, вилазили на дах будинку. В той час і в підвалі було нестерпно холодно. Та й коли камін горів, то ми спали в зимових пальтах з капішонами, в шапках, теплих балонових штанах і під ковдрами. Лютий і увесь березень тепла не було на вулиці.
В аптеці були тільки таблетки від глистів і засоби від вошей. Знайома віддала останню пластинку валідолу
Магазини були майже порожні. Якось привезли хліб, то я вистояла годину, взяла буханець, і подумала, що ризикувати більше так не буду, бо біля магазину часто крутилася русня. Своїм дівчатам наказала не виходити за межі подвір’я. Бо тим дикарям що завгодно в голову збреде. Розказували, що наїдяться, нап’ються горілки, а потім шукають молодих дівчат. Після звільнення ще не одна Буча буде і на Херсонщині. Страшно навіть уявити…
Я раніше купила борошно, то ми самі пекли по три хлібини за раз. Продуктів ще мали достатньо, тож з цим проблем не було. Готували в хаті, коли не бомбили. Милися швидко, одразу вдягалися і в підвал.
Вийшла одного разу в село за ліками. В аптеці — тільки засоби від вошей і глистів. З медикаментів — практично нічого. А мені треба щось для серця. Повертаюсь додому ні з чим.
Як раптом чую гул страшний і сунуть «зетки». Я попросилася в двір до одних людей. Боялася, щоб не застрілили на дорозі. Жінка мене чаєм напоїла, віддала свою останню пластинку валідолу, ще й корвалол в додачу.
Повертаюся додому, а мені назустріч люди біжать. Кажуть, окупанти по хатах шастають, обшуки роблять.
Шукали в підвалі Бандеру. Дівчата стояли, наче справжні безхатьки, щоб не привертати до себе увагу
Ноги підкошуються, страшно за своїх дівчат. Добігла насилу, наказала їм вдягнути що найгірше. Вони у мене гарні, не дуже приховаєш, але подумала, що так ніби надійніше. І нехай сидять у хаті. Скажуть, щоб виходили, — вийдуть.
Повідкривала всюди двері, аби не злилися солдати і щоб не вибивали та не нищили самі.
По вулиці їхав БМП, за ним вантажівка з тентом, по обидва боки йшли по шестеро чоловік. Одна група заходила у двори по ліву сторону, інша — по праву.
Під’їхали до нас. Серце моє мало не вискакує. Гримають у ворота. Не закрито, кричу їм. Зайшли. Дуло БМП на хату направили. Я стою з трьома паспортами — «аусвайси», як орки казали. Побачила їх і аж застигла. Кремезний один щось мене питає, я на автоматі щось відповідаю, решта заглядають по подвір’ю. Наказали, щоб вийшли всі, хто є. Ми стали перед ними — в лахміттях, перелякані. Окупанти ті були озброєні до зубів. Переглянули документи, приглядалися до нас. Потім наказали дівчатам іти до хати. Я аж полегшено зітхнула. Декілька орків полізли в підвал і довго звідти не виходили. Запропонувала їм ліхтарика, бо світла там нема. Сказала, що нам страшно і ми там ховаємося. Питаю, що вони шукають? Бандеру — почула у відповідь. Я не знаю, чи вони правда думають, що Степан Бандера живий і переховується, чи пожартували… У мене залишився пістолет чоловіковий. Я закопала його, то боялася, аби не знайшли.
Нічого в нас не взяли. Пішли, навіть у хату не заходили. А сусіди розказували, що в будинку атовця вибили вікна, двері, знайшли його форму військову, розложили на дивані, перекидали всі речі. В одному старенькому домі, який молодий чоловік нещодавно придбав, була нова сантехніка, ще запаковане все, будівельні матеріали для ремонту. Так ті окупанти все покрали.
В них були списки атовців і «неблагонадійних». Якась нечисть продажна підготувала їм. На нашій вулиці їхали тоді тільки БМП і вантажівка, в яку солдати потім сіли і поїхали в свій штаб. А на іншій вулиці сунули танками. На одному городі, де вже було засаджено овочі, танк розвернувся і давай закопуватися в землю. Понищили все.
Як в гетто: окупанти змушували місцевих ходити з білими пов’язками на лівій руці. Про партизана Колю
Окупанти наказали всім жителям ходити з білими пов’язками на лівій руці. Це було так принизливо, противно і моторошно: наче гетто. Погрожували розстрілом, хто не виконуватиме їхніх наказів. Заставляли вчителів ходити на роботу, проводити уроки, розпитували про дітей атовців: де вони, чому в школу не ходять. Вимагали говорити і вчити тільки російською. У нас старші в основному суржиком говорять, а молодь більше російською, хоч у школі українською вчили на уроках. Але, щоб не наражатися на небезпеку, бо не хотіли підкорятися завойовникам, то директор втік, вчителі написали заяви на розрахунок. То вони поспішно закрили навчальний рік ще у квітні.
Якось привезли гуманітарку, а люди відмовляються брати. Орки зляться, бо ж треба знімати відео, що ми їх тут чекали, дякуємо за допомогу… А в нас практично ніхто не торкнувся до тих ящиків. Але аж бігом брали ворожі подачки хіба жінки-пиячки і нероби. Таким всеодно. Люди в нас переважно фермери, мають свої фруктові сади, виноградники, баштани, вирощують овочі. Хто хоче працювати — не бідує, тож московських макаронів нам не треба. Але, як і всюди, є такий контингент, за який українцям соромно…
З самого початку вторгнення ввели комендантську годину. Заборонялося виходити вночі з хати. Патрулювали, перевіряли. Могли розстріляти без попередження, якби когось побачили. Був випадок, що сусід серед ночі вийшов на вулицю в туалет. Світив собі ліхтариком, так вони як побачили, влаштували допит: чого лазиш вночі, кому знаки подаєш… Довго мордували, але відчепилися.
А є в нашому селі один чоловік. Він декілька разів їздив у військкомат, просився на фронт. Проходив якусь підготовку. Але чомусь залишився вдома. Відправив свою сім’ю в безпечне місце, а сам партизанить. Знає всі таємні ходи-виходи, стежки, вилізе на комин і спостерігає за орками в бінокль. Потім дзвонить хлопцям, розказує, де, скільки і яка ворожа техніка заїхала, скільки орків. Про нього в селі свої знають, але ніхто не здає. Ми всі чекаємо українських захисників. Ми проти московії, проти росії і росіян. Вони не дадуть нам спокійно жити, поки наші ЗСУ їх не виженуть з усієї території України. Щодня молимось за наше військо і чекаємо визволення від того клятого «міру» та якнайшвидшої перемоги.
А знаєте, до чого додумались ті перевертні? Хотіли кинути понтонний міст через Каховське водосховище! Уявіть: це ж 7 кілометрів ширини! Ходили по селу, шукали місце для переправи. А там обриви кількаметрові! В них були мапи ще з 40-х років. Вони не могли зрозуміти часом, де вони знаходяться, бо на їхніх картах показує не те, що є сьогодні. Але буряти є буряти…
Втеча з окупації: всі плакали, коли побачили український прапор на блок посту і своїх воїнів
У Вербну неділю пішла до сватів. Зять мій, а їхній син, помер, та ми підтримуємо хороші стосунки. Сват хворий. У нього онкологія. Ліків нема, знеболюючих нема. У тих, що на інсуліні, теж закінчилися медикаменти. Звернулися в комендатуру, то орки дали дві пляшки фізрозчину. Оце і вся поміч. Люди плачуть і просто вмирають у своїх хатах. Виїхали б, але не можуть, бо не мають грошей. Зелених коридорів нема. Позасаджували городи, але чи збиратимуть урожай — ніхто не впевнений. Одна надія на Бога і ЗСУ.
Сваха переказувала, що в сусідніх селах орки гвалтують дівчат, молодих жінок. Я злякалася за своїх. І ми вирішили тікати. Буси, які перевозили людей, були переповнені. Мені допомогли знайти одного чоловіка, який погодився вивезти на українську територію за 4 тисячі гривень з людини. У нас гроші були, бо ми тримали на лікування. З нами ще жила дванадцятирічна дівчинка родичів. Я не спала цілу ніч, бо якраз заїхало купа ворожої техніки і солдат. Як тільки закінчилась комендантська година, ми виїхали.
Кожних 200 метрів — російський блок пост. Перевіряють. А внучка взяла з собою книжку для підготовки до ЗНО. На ній палітурка синьо-жовта. Це довідник з історії України. Страшно уявити, що було б, якби вони побачили підручник. Катя обклала його, щоб не було видно української символіки.
Ми з тими гидкими білими шнурками на руці, на машині теж біла ганчірка замотана. Хто виїхав, один одному переказували, що черги довгі, людей затримують, вийти з машини не дозволяють. Холодно. Соромно зізнатися, але я вдягнула памперс про всяк випадок. Було страшно: не знаєш, що тебе чекає через мить. Переживала за дівчат. Сиділи мовчки. Молилися. Я на кожному блок посту міряла тиск. Так і їхала, не знімаючи тонометр з руки.
Трасу перед війною відремонтували. Була гарна дорога, так ті «асвабадітєлі» понасипали землі, щебеню і ми їхали, як в автошколі на екзаменах. Дощ падає. Ті орки — «друга армія світу» — стоять брудні, страшні, неголені, ноги обмотані клейонкою, на голові теж клейонка, а не плащ від дощу. Просто бридко дивитися. А ще казали, що були випадки, що евакуаційні автомобілі підривалися на мінах. До 40 людей загинуло. То жінки йшли попереду, а за ними рухалися машини, і так минали міни.
Коли під’їхали до українського блок поста, побачили наш прапор, своїх хлопців, а вони всі красавчики, поголені, форма гарна, акуратні, підтягнуті, веселі. Ми виходили з машин, обнімалися, плакали, дякували Богові, що виїхали з пекла. Дякували українським воїнам. Ці емоції словами не передати. Можна розказувати, але хто не пережив цього — не зрозуміє.
Водій нам хороший трапився. Вірменин. Мені не вистачало всієї суми готівкою. Нічого, каже, приїдемо в Кривий Ріг, то розрахуєтесь. Я йому дуже вдячна, хоч ми і стратились на дорогу неабияк. Він також ризикував, але врятував нас. Ніколи цього не забуду.
Їхали в нікуди. Опинилися на Тернопільщині випадково
Куди насправді їдемо — ми не знали. У Кривому Розі сіли на евакуаційний потяг. За проїзд не платили. І тут до нас подзвонив племінник Саша. Сказав, щоб їхали до нього чи до його батьків у Ланівці. Прибули до Тернополя, а звідти у Ланівці. Нас зустріли Стефан і Олександра. Олександра — сестра мого покійного чоловіка. Чесно кажучи, я й забула, що вона живе на заході України. Отак ми тут уже майже два місяці. Їхня внучка Віка і наша Катя зараз нерозлийвода. Моя дочка поїхала на роботу, в плавання. А ми з Шурочкою засадили город, тепер сапаємо. Вже й звикли до тишини. Хоч і тривожно кожен день. У першу ніч, як прибули, то спали одягнені. Гупнули двері в коридорі, подумала, що і тут стріляють. Спочатку до кожного звуку прислухалися. Постійно переглядали новини. Дуже чекаємо, коли українська армія вижене тих нелюдів з нашого села і всієї Херсонщини. Ми всі там не хочемо росії і всього, що з нею пов’язане. Швидше б вигнати їх з України геть, бо інакше війна не закінчиться. А перемоги без остаточного звільнення від останнього окупанта бути не може.
У Ланівцях нас всюди гарно приймають, добре ставляться. Люди тут хороші. Щирі. Ми відразу і щеплення від ковіду зробили, ліки, які потрібно, отримали, і гуманітарну допомогу.
А душа не на місці. Як же там наше село? Як наш будинок? Що на городі? Ми посадили все, що потрібно. Пропаде, не доглянуте. Та й не відомо, що залишиться після тої орди.
Ми з сусідами мріяли, що як тільки наші захисники виженуть окупантів з України, то ми винесемо столи на дорогу, накриємо, хто що має, і будемо святкувати перемогу. Певно, нап’ємося від щастя і радості.
Швидше б Перемога. Хай Господь допоможе ЗСУ!
Записала Наталя ГАМЕРА
