Не знали, не відчували дружина Антоніна, діти Ольга, Марія, Ганна і Зіна, що проводжали чоловіка, батька, господаря сімейства Вигонних — Василя Степановича у Червону армію назавжди, що все залишиться на їхні жіночі руки. Через кілька місяців, під кінець 1944 року, він загинув на литовській землі, де досі на братській могилі викарбуване його прізвище.
Найстарша дочка Ольга у 17 років помирає і на 14-літню Ганну важким тягарем лягли 4 га поля, кінь, реманент, віз. Їй би, ще підлітку, після навчання у початковій польській школі, пізніше в радянській семирічці, ще далі продовжувати вчитись, здобувати професію, але доля не була прихильною до неї, відвернулась.
Найважче під час польових робіт Ганні було вкласти на воза залізного важкого плуга. В полі ледве втримувала ще дитячими руками його поручні, що раз у раз мірились вирватись. Згодом, подорослішавши, зміцнівши, набравшись досвіду, раділа переораним нею чорним скибам землі, на яких виблискували сонячні зайчики. Щоб пришвидшити роботи, дівчина спрягалася з сусідами: обмінювались кіньми, ціпами молотили зібране збіжжя, возили своє зерно, як обов’язковий натуральний продукт, в заготзерно для здачі державі. Після такого податку для сім’ї залишалися крихти. Тож мати Антоніна після цього щоразу перебирала у мішку сочевицю, зароблену в новоствореному колгоспі, ділячи по місяцях до нового врожаю.
Якось осіннього дня 1949 року до Вигонних завітав тодішній голова нападівського колгоспу “Перемога” Т.І.Сітарчук і несміливо мовив:
— Антошко, нехай Ганна йде вчитися на курси трактористок. Виділю за це півтори метри зерна.
По очах, обличчі голови було видно, що це остання його надія, бо, обійшовши безрезультатно село, очікував хоч тут на ствердну відповідь. Часи були непевні, тривожні: хтось побоювався, або не бажав.
Приїхавши з поля, Ганна, почувши звістку, зразу вагалася, роздумувала, але почуття невідомого, незвіданого перемогло. Не зайвим для сім’ї стало обіцяне головою зерно.
…На Лановеччині першу МТС (машинно-тракторну станцію) організували в селі Борсуки у 1940 році, пізніше, в 50-ті, вона відновила свою роботу в Ланівцях, де існувала до її реорганізації у 1958 році в ремонтно-технічну станцію, а з 1961 року — у відділення “Сільгосптехніка”.
Навчання в МТС тривало п’ять місяців. Разом з нею здобували на той час почесну професію багато дівчат з сіл, частина яких згодом поповнили її жіночу бригаду: Ганна Гривас, Ольга Петросюк, Антоніна Каркіч, Анісія (Люся) Шандрук — з Борсуків, Надія Кулик — з Вербівця.
Під кінець навчання для складання важливого іспиту з практичної їзди суворий, вимогливий майстер-викладач повів групу дівчат-курсанток на залізничну станцію, де на транспортній платформі красувалися два нових трактори Т-54. Їх потрібно привести в дію і відправити на базу МТС, поставивши в рядок з іншими машинами. Від хвилювання, розгубленості не всім це вдалося. Прийшла черга Ганни. Зосередившись, згадавши уроки, вона успішно виконала всі операції, з’їхавши з платформи, повела залізного коня на місце стоянки. Оскільки день був базарний, люди, дивлячись на худеньку дівчину, дивувалися її вправності і проводжали зацікавленими поглядами. Цей трактор Ганні зразу ж доручили за номером 39.
Перші трудові будні трактористки пройшли в осінню пору в селі Великі Кусківці. Тут її оточили селяни, розпитуючи, оглядаючи трактора, дивуючись молодому віку дівчини. Ночі щоразу ставали холоднішими, почастішали заморозки, а вона боса, легко одягнена. У післявоєнні роки хоч був якийсь гріш, але через дефіцит купити взуття не вдавалося. Лише через кілька років працівникам МТС видали кирзові чоботи і фуфайки.
Згадує, коли у цьому ж селі в 1951 році готували грунт під весняний посів, раптово здійнялася хурделиця. В кабіну трактора, в якому відсутні двері, намело купу снігу. Холод проймав до кісток, німіли, дерев’яніли голі ноги, руки. Якось дісталася до ближньої скирти соломи, занурилась в глибину. Почула крізь завивання вітру стривожений голос бабусі, в якої квартирувала:
— Ганю, ти там ще жива?! — і подає дівчині дідові чоботи і фуфайку.
В ці роки в селах виникали сутички з противниками колективізації та представниками влади. Одного разу під час оранки поля помітила в світлі фар трактора кілька озброєних постатей цивільних, які вичікували її на межі. Двоє її охоронців-стрибків, що дрімали в кабіні, вмить зникли, мов вітром здуло. Коли під’їхала ближче, невідомі, побачившии худе, босе дівча, пішли в темінь ночі, не сказавши й слова.
Пізньої осені 1951 року кращу трактористку Ганну Вигонну за розпорядженням директора МТС М.Степанова направляють в місто Кременець на курси бригадирів. З багажем набутих навиків, знанням виробництва через три місяці після навчання вона очолює першу в районі жіночу бригаду трактористок. Основою колективу стали борсуківські дівчата. Їм доручили працювати на колгоспних полях сіл Борсуки, Синівці, Великі Кусківці, надавали допомогу й коліжанкам в інших селах. На період сівби для доставки пального за бригадою закріплювали хлопців. Серед них був борсуківлянин, колишній невільник, який працював на рабських роботах у фашистській Німеччині, Степан Чернух. Він покохав трактористку з її бригади Степаниду, з якою згодом одружився.
Трудові успіхи жіночого колективу вмить облетіли усі куточки району. Навіяні романтикою, привабливою оплатою праці, наслідуючи їхній приклад, багато молоді ринуло навчатись або працювати причіплювачами. На відому бригадиршу з Нападівки заглядався не один парубок. Але Ганні припав до душі земляк, працівник залізничної станції Микола Воронюк, з яким стала на рушничок подружнього життя у 1954 році в рідній Нападівці.
Згодом, з народженням дітей, прибавилося сімейних клопотів і Ганна Василівна розрахувалася з МТС. Не довго просиділа вдома — пішла в колгоспну буряківничу ланку, яку очолювала її сусідка Ніна Луцюк. Там трудилася до пенсійного віку. Мама, Антоніна Пилипівна, всіляко допомагала в хатній господарці, виняньчила онучат, проживши до 89 років. Щоб нарахували пенсію, дочці Тетяні довелося ходити по чиновницьких кабінетах для отримання довідок про мамині трудові роки в МТС, бо в 50-ті роки сільським жителям ще не видавали паспортів, трудових книжок.
Опорою, люблячим, добрим чоловіком дружині, батьком дітям, працьовитим, умільцем на всі руки був для сім’ї Микола Іванович, якого добре знали, шанували в селі та на цукровому заводі, де очолював бригаду продуктового цеху. Як би радів він сьогодні, коли у святкові дні з’їжджаються члени всієї великої родини. На жаль, відійшов на спочинок в інші світи.
Гордістю сім’ї Воронюків стали виховані, розумні та здібні діти Миколи Івановича та Ганни Василівни. Старші Ольга та Іван мають вищу освіту, працюють на престижних керівних посадах, молодша Тетяна присвятила себе медицині. Турбуючись про здоров’я односельчан, десятки років очолювала нападівський ФАП. Всі вони подарували бабусі, прабабусі Ганні радість, щемливе хвилювання, народивши 6 онучат, а ті потішили 8 правнуками.
Холодні, напівголодні дівочі роки першої на селі трактористки і першої бригадирки колективу жінок-трактористок далися взнаки вже у 60-ті роки, коли захворіла на ревматизм, який відчуває й досі. Але її оптимізм, наполегливість додають сили, щоб в літній час годувати домашню птицю, навести лад на подвір’ї, а взимку в’язати шкарпетки онучатам, сусідам, читати газети. Дочка Тетяна опікується нею.
Свої 90 років Ганна Василівна Воронюк відсвяткувала у лютому. Маючи дивовижну пам’ять, згадує місяці, роки, що пройшли, мов мить, відквітувавши весняними пролісками, села, імена і як бути першою у важкі роки.
Міцного здоров’я, спокою, затишку, щасливої долі Вашому роду, Ганно Василівно.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
