Юна ланівчанка Вікторія Романюк ще змалку визначила, чим буде займатися у своєму житті. Навчалася у Лановецькій ЗОШ №1, а атестат про середню освіту отримала у колегіумі для дівчат «Знамення» (Духовний центр УГКЦ – Зарваниця). Поступила у Київське медучилище, після закінчення якого продовжила навчання у медичному університеті. Зараз опановує лікувальну справу із спеціальності офтальмологія. Вона рано зрозуміла, що життя – це не прогулянка по квітучій сонячній землі. Існує добро і зло, яке можна долати разом з однодумцями, надійними друзями. І воно завжди переможе, підкріплене вірою у справедливість. Глибокі духовні та моральні істини сприймало її серце, спілкуючись з бабусею Вітою, відвідуючи церковні Богослужіння, а найбільше – у колегіумі. І тепер, готуючись стати фаховою медичкою, вона прагне кожного дня робити добрі справи, допомагати людям у прикрі хвилини.
У першому півріччі цього навчального курсу довелося займатися не в студентських аудиторіях, а онлайн. Це нелегко, але при загрозі постійних обстрілів Києва та ракетних атак інша форма неможлива. І навчання Вікторія поєднувала з роботою – у приватній офтальмологічній клініці. А з 1 грудня по 31 січня – канікули. І на цей час молода дівчина приєдналася до волонтерського медичного гурту «Центр спасіння життя», який доставляє поранених воїнів із зони бойових дій на Сході України.
Про війну Вікторія знала з перших вуст: її батько Василь – учасник АТО/ООС у 2014-17рр., а двоюрідний брат Артур – брав участь у бойових діях у 2015-16 рр., і з початку повномасштабної війни московитів проти України у 2022-му був мобілізований до ЗСУ, визволяв Херсонщину, був поранений, після лікування із своєю бригадою переведений на Донеччину. Від 3 грудня, на превеликий жаль і смуток родини, вважається безвісти пропалим…
Маючи вже фахові знання, дівчина вирішила рятувати поранених захисників. У складі волонтерського центру – 15 осіб (лікарі, фельдшери, медсестри, водії). Машина «швидкої допомоги» спеціально підготовлена для такої роботи – обладнання надали із-за кордону (Італія, Іспанія). Препарати, які використовують під час роботи, доводиться перекладати українською, а також доукомплектовувати медичні сумки, які передають госпітальєри, більш повноцінними ліками. Діють медики на основі договорів, узгоджених з військовим керівництвом та медичними закладами.
Постійні виїзди на Бахмутський напрямок. Забирають поранених воїнів з Краматорська, визначивши ступінь ушкоджень. «Зелений» — легке ураження, загрози здоров’ю немає. «Жовтий» рівень – поранені, які самі можуть дістатися до госпіталю. «Червоний» — важкі, яким негайно надають невідкладну допомогу і яких супроводжують лікар, фельдшер. Вже у Дніпрі їм роблять належні в цих умовах ін’єкції, перев’язки, і тоді везуть далі, в Київ, до військового госпіталю ім. Мечнікова. А «чорний» рівень – постраждалі, які отримали травми, несумісні з життям…
Робота важка фізично і морально. Працюють по-різному: денні виклики і посеред ночі. Бачити страждання, кров, жахливі рани непросто для молодої дівчини, але вона вважає, що її кріпить духовність – Господь допомагає у найважчих моментах рятувати людей, які надіються на медиків. А поранення бувають надзвичайно сильні. «На нас у такі хвилини, коли надаємо допомогу, дивляться прекрасні, ангельські очі поранених воїнів, — розповідала Вікторія, — а це надзвичайно стимулює до праці. І ми витримуємо по два-три виклики на зміну». Іноді, перевозячи військових, по дорозі підбирали й цивільних, яким потрібна була медична допомога.
Вражають молоду медичку і вигляд, й погляди поранених, що багато пережили. По дорозі від Краматорська в одному селі волонтери облаштували кафе, в якому годують безкоштовно пасажирів такого транспорту. У машині доставляли якось і воїна, який був дуже травмований. Вікторія взяла для нього борщу, якого дуже хотів, і погодувала. Він так радів, що всю дорогу до Дніпра тримав її за руку і хотів говорити – не вистачало йому спілкування. Сказав, що дуже щасливий, що живий. Просив підняти йому сидіння – хотів бачити дорогу…
Спілкуючись із такими травмованими, покаліченими, морально пригніченими військовими, Вікторія розуміє, що їм дуже потрібна психологічна підтримка, спілкування. Вона бачила, з яким теплом переглядають вони дитячі малюнки, читають листи. Із Західної України передають із смаколиками вервечки, малюнки з побажаннями і номери телефонів, на які воїни дзвонять, спілкуються, дякують. У госпіталі навіть облаштували виставкову стіну із послань, малюнків захисникам від дітей та рідних – це теж працює на їхнє зцілення.
Новий рік Вікторія Романюк зустрічала на посту. В цей час деякі її друзі-волонтери залишилися вдома, а поранених було багато. Проте на Різдво приїхала – це велике їхнє родинне свято, і вона хотіла хоч один день побути з рідними, набратися снаги для дальшої такої благородної і важливої справи – порятунку поранених. Побула лиш день – «Більше не можу, робота чекає», – пояснила рідним. А ще надіється і вірить, що двоюрідний брат Артур в полоні і, може, Господь дасть, що вона і його привезе додому…
У дні, коли над Україною ще котиться навіть у темні ночі коляда, щедрівки — у тих областях, де немає страшних звуків війни, дівчина везе із своїми колегами важкопоранених воїнів і тихенько молиться, щоб Господь допоміг довезти до госпіталю, де їх чекає порятунок. Ось таке славне молоде покоління нашої України!
Марія РОМАНЧУК
