— Коли мені було півтора року, а батько був на фронті, однієї ночі в нашій хаті вбили мою маму і бабусю. Я не розуміла чому. Залишилася на опікунстві в тітки. Тоді наші сім’ї мешкали в одному будинку (так жили більшість родин). Повернувшись із фронту, батько одружився вдруге, коли мені було 6 років. Нова мама, пригадую, подарувала мені череп’яну ляльку. Я бавилася нею, але дуже обережно, щоб не розбити. Народилися в нас потім ще брат і сестра.
Ми жили поблизу Ланівців, у селі Волиця. Щоліта з іншими дітьми гонили худобу пасти. Нас багато збиралося: будували собі халабуди від дощу і сонця, робили на деревах гойдалки, з кукурудзи — ляльки. В селі були місця, де копали торф. Ним палили взимку. Ми допомагали розкладати викопані шматки торфу, щоб сушився. У копанки набиралася вода, то жінки мочили в тій воді полотно і стелили на сонці. Воно ставало білим-білим, а ми, діти, пасли гусей і слідкували, щоб вони не наслідили. Купатися ходили до річки, вона хоч і мілка, але нам було і так добре. П’явки до ніг присмоктувалися, та головне — це вода в спеку! А ще влітку багато роботи робили по господарству: домашню “саранчу” годували, на городі сапали, допомагали робити закрутки на зиму.
Ще пригадую свою першу вчительку, яка старалася гуртувати клас, вчила поважати близьких, проводила з нами ігри на Великодні свята. В той час ще не забороняли ходити до церкви.
Діти є діти, ми не знали, наскільки складно було жити в повоєнні роки, бо були всі однакові, в однакових умовах і з однаковим достатком проживали. Зараз все по-іншому. Але дитинство в дітей має бути веселим та різноманітним!
— Ми жили ні в селі, ні в місті. До Ланівців — декілька кілометрів, і до центру Грибови — декілька кілометрів. На вулиці нас було четверо хлопців, які дружили і разом проводили канікули.
Ходили на річку Горинь купатися, в село на став (сьогодні це вже пересохша водойма); грали футбол (вулиця проти вулиці); ганяли на велосипеді; часом ходили в Ланівці на кіно в кінотеатр. Відпочивав я також у піонерському таборі в Кременці. Нас водили і возили на різні екскурсії.
Щоліта я трохи проводив часу в селі у бабусі на Хмельниччині. Ходив з нею перепинати козу, дивився, як вона її доїла. Мене цікавило усе. Я був дуже допитливим, а ще любив спілкуватися зі старшими людьми, які багато різних історій розказували.
Влітку мама і тато часом брали мене до себе на роботу. Мама працювала медсестрою в дитячій консультації. Коли я хворів, то вона знала, чим і як мені допомогти. Я навіть мріяв про своє майбутнє в медицині, бо подобалася ця професія.
З татом, бувало, вставали в 5-й ранку і йшли на поле косити пшеницю. Тато працював на бетонному заводі начальником арматурного і столярного цехів. Іноді також брав мене з собою на роботу. А ще запам’яталося з дитинства, як ми з батьками зустрічали сонце в день Івана Купала. І навіть зараз, у це свято, мені зринає в пам’яті цей теплий спогад.
— Моє дитинство і всі літні канікули пройшли у центрі міста. Червень у моїй пам’яті — теплий, сонячний. Цілий місяць я була у пришкільному таборі: ми купалися в басейні, що був у парку, ходили на стадіон, нас водили на екскурсії по різних підприємствах: на гумовій фабриці працівники кожній дитині давали по м’ячику, пригощали на пекарні ще теплими булочками, на соковому заводі давали “газ-бульку” (це ми так називали шипучий напій, який там виготовляли)…
Загалом, на літніх канікулах нас збиралася дуже велика компанія. “Козирним” місцем збору була музична школа (на сходах чи під липами). Ми грали в різноманітні ігри. Наприклад, “козака-розбійника” ганяли по всіх Ланівцях. Любили ходити на єврейське кладовище, що біля ставу. Там ріс бузок, цвіли квіти, ми збирали трави, сушили їх. Внизу, ближче до води, в соснах збирали гриби, влаштовували собі пікніки, бігали вгору-вниз по стежині (зараз тут облаштували сходи й освітлення є від центральної дороги до рятувальної станції). А ще в парку, де зараз фонтан, росли вишні. Я рвала їх, а мама закручувала і компоти, і джеми, і вишняк робила. Ще з мамою ходили за місто, “на отстойніки”, по шовковицю. Не раз бувало, що й чужі садки не минала наша дитяча компанія (чужі яблука ж смачніші).
Влітку працював Будинок піонерів, то ми ходили на гуртки. Знайомі брали у керівника фотоапарат, то ми фотографували все, що під руку потрапляло.
Друкарня, де працювали мої батьки, щоліта організовувала туристичні поїздки. Мені запам’ятався Мінськ, де ми, діти, каталися на ліфті в багатоповерховому будинку, аж поки з нами не висварилися дорослі. В Києві, коли їла морозиво, то мене оса вкусила (губа спухла, потім все зійшло, але спогад залишився). Відвідали й в інші міста України, їздили в Молдавію.
Було цікаво, всього й не пригадаєш. А в старших класах давали норму буряків на колгоспному полі, то треба було їх просапати і прорвати. Звісно, не надто охоче працювали, але все одно було весело. Сьогодні дітей нічим не здивуєш: хочуть ровер — купили, гойдалку — купили, машинку, ляльку, гамак, батут, на море завезли… Є більші можливості в дітей. І батьки не відмовляють.
— Малою лише один раз була на морі з батьками. Літо проводила трохи в центрі міста, трохи біля залізничної станції, куди переїхала моя сім’я. Гуртом збиралися біля музичної школи, ходили на дитячий майданчик, що був у парку біля зоосаду. Там у дерев’яні будиночки залазили, гойдалися, каталися на паровозику, на качелях.
З бабою і дідом ходила по корови (було дві), бігала на березі по пасовиську, збирала квіти, поки бабуся видоїть корови. З дідом ходили до джерела. Він його чистив, а я любила дивитися.
На полі з копиць сіна з’їжджали з дітьми, робили ляльок з молоденьких кукурудзяних качанів. Вчилися їздити на ровері, ходили по залізничних коліях букетики рвали, по вагонах бігали, перелазили через товарні вагони. Зараз розумію, що це було небезпечно, бо рух на станції був інтенсивніший, ніж сьогодні. Але в дитинстві шукали собі розваги самі. Рвали кульбабки, розділяли стовбур і він закручувався, кидали ці крутаси в калюжі. Звісно, міряли глибину калюж босяком чи в гумовцях, пускали кораблики. Лазили по новобудовах, гралися в дочки-матері, в магазин та інші популярні ігри. Пам’ятаю сусідську гойдалку в садку, “палатку”. З батьками їздили в село Гриньки на став купатися, купалися також на озері в центрі міста.
Пригадую також шкільну літню практику на грядці: сапали на присадибній ділянці. Влітку в класі парти фарбували.
Літня пора для кожної людини має своє значення: для одних це час відпочинку, для других — час підготовки до зими, треті ж використовують цю пору для усього, що може принести і користь, і задоволення. Таким способом проводить свій час влітку дев’ятирічний ланівчанин Данило Крещук. Він і в комп’ютері грає, і велосипедом кілометри наганяє, збиває футбольними бутсами м’яч, не забуває про домашні обов’язки, а ще досягає нових вершин у карате, адже влітку у хлопця і чергова атестація, і профільне таборування, і тренування тричі в тиждень. Чи це його ідеальний сюжет? Мабуть ні, але це точно те, що дозволяє поєднати корисне з приємним.
Сьогодні Ланівці видозмінюються, даючи можливості провести вільний час відповідно до своїх бажань. Однак, не вистачає безпечних водоймищ, де можна було б покупатися, пограти ігри в піску на березі озера… Про це і мріє сучасна дитина. Хоч Данило і не з тих, хто морів не бачив.
Наталя ГАМЕРА.
