Давні, символічні, глибинні, магічні, мудрі, життєдайні — усе це можна сказати про українські звичаї, обряди, вірування. Споконвіку для кожного вагомого релігійного свята заведені свої правила, традиції та навіть ритуали.
Великдень для татаринчан не є винятком. Старожительки села стверджують, що раніше відчувався трепет торжества, все було веселіше, інакше в порівнянні з сучасністю. Пропонуємо вам поринути у лабіринти пам’яті минулого, ознайомитись або навіть пригадати великодні традиції попередніх поколінь.
— Починалося все з Великого посту, якого дотримувався кожен, — згадує Фаня Федорівна Березська, лагідно усміхаючись. — Були заборони на вінчання, велике значення відігравали сповідь та причастя. Деякі селяни ходили пішки аж до Почаєва та ночували в келіях як перед Великоднем, так і після. Буває, вийдеш тільки з мамою, а по дорозі збереться нас багацько, велика компанія. Досі пам’ятаю, як ми, ще тоді дітлахи, мали забаву на Божій горі: скочувались із неї під крики та застороги матерів. Ноги в нас, малих, боліли, бо і так вхляли з дороги, плакали, але однаково дружно піднімались вгору, щоб повторити це дійство. А який же тоді в келіях суп з оливою добрий був… Досі пам’ятаю цей смак. Вдома воно було не таке, як там.
Вербний тиждень теж мав свої перестороги та сакральне значення. Зокрема, старожительки стверджують, що на Вербному тижні нічого не можна було садити, щоб городина не була як верби. У неділю святили вербу, яка в подальшому відігравала величезне значення. Нею вигонили худобу на пасовисько, щоб та не боялась слабості і щоб ніяка нечисть до неї не чіплялася. Кожна сім’я чинила з вербою по-своєму, як батьки заповідали: хтось залишав до наступного Великодня у кутку вкупі, хтось ніс на гору і ховав за бальку чи крокву, щоб не стати жертвою грому, а хтось обходив з нею хату і пускав на воду, садив на березі.
— Основні приготування до Великодня завжди супроводжувались прибиранням двору, оселі, — пригадує Клавдія Марківна Іванова. — Білили хати зазвичай темним: чим синіше, тим краще, — казали моя бабуся та мати. Крайній термін прибирання був до обіду в Чистий четвер, бо вже далі, вважалось, робити нічого не можна. Особливий трепет був у випіканнях пасок та мазурок, які ми так полюбляли дітьми. Пекли їх в середу, в четвер або в суботу, бо в п’ятницю, на Плащаницю, старші люди казали, що пекти паску гріх. Сваритись під час цього процесу не можна, як і бахкати дверима, щоб паска не сіла. Над тістом завжди читали молитви, аби воно було пухкіше та паска точно вдалась. Мазурки крутили у формі дуль та круцьків, щоб були гарні та повні. Чого так — навіть баба й мама не знали, просто потрібно було, та й все. Випікали все в печі, того й воно смачніше було.
З особливим трепетом Клавдія Марківна згадує, як готували ковбаси та м’ясо.
— Ковбаси пекли обов’язково закрученими у коло. М’ясо спочатку підсмажували на блясі, потім дотушували зі спеціями у баняках. Як воно пахло і яке ж добре було. Дійсно, їси і хочеш його їсти, не те, що зараз. Ковбасу та паски з мазурками борони Боже було з’їсти чи покуштувати поки кровне, а не посвячене. А ми ж то діти, та мама сварила: — Не можна. Клавдія Марківна засміялась, поринувши у солодкі спогади свого дитинства.
Для уникнення викрадень, в деяких оселях ці смаколики закривали від дітей у величезні скрині. Настільки суворо наші дідусі і бабусі ставились до важливості освячення великодніх страв.
Крашанки, зазвичай, татаринчани фарбували у цибулинні, яке збирали впродовж зими. Ніяких візерунків не наносили. Звичне нам писанкарство з’явилося вже пізніше. Однак, досі у деяких сім’ях надають перевагу фарбуванню яєць у цибулинні.
Дехто робив саморобний квас з чорного хліба, дріжджів, паленого цукру, яблук чи слив (для запаху). Кілька днів квас стояв у теплому місці, кілька днів в холодному, щоб не перебродив. Довго такий напій стояти не міг, бо виходила бражка, однак частенько цей квас міг замінювати звичний нам алкоголь на святковому столі.
— Обов’язково мати прали рушники і вже чистими вішали їх на ікони, — каже Фаня Федорівна. — Підлоги в хаті не було, тому землю ми мастили червоною глиною. Поверх свіжої глини посипали пісок через решето, щоб було затишніше. Сажою мастили підмурок хати, щоб вона виглядала охайніше. Вапном білили хату як зсередини, так і ззовні.
У Великодній кошик в Татаринцях зазвичай клали сир, сіль, масло, м’ясо печене, сало, мазурки, паску, ковбасу, крашанки. Як пригадують, свячене сало давали для корови в випадку хвороби, цілушки зі свяченої паски вважались ліками, що допомагають корові швидше зчиститись після теляти, сіль вважалась захистом від нечистих сил.
Вже освячена Великодня вечеря обов’язково супроводжувалась запаленням страсної свічки. В більшості, недопалки цих свічок повторно несли в церкву, аби дати на переплавку. Так колись економили церковний віск.
— На вечері молились, після трапези лягали відпочивати. Суть Великодніх свят була у відпочинку, бо будь-яка робота вважалась смертним гріхом, казала мати. Ото три дні посвяткувати, а потім знов можна вертатись до роботи. Родина відвідувала родину, гості збирались за великим столом. Крихти та шкаралупи від яєць зі святкового столу не викидали, а згодовували курам, щоб ті краще неслися, — додає Фаня Федорівна.
Цокання крашанками в той час було особливою забавою для дітей. Вважалось, що хто кого обцокає –буде більше щастя мати. Деякі хлопчиська хитрували, заливаючи у крашанку віск, або підміняючи її на дерев’яну. Завдяки таким махінаціям вони ставали незмінними переможцями у цій забаві.
— Для молоді та дітей головне свято і гуляння було біля церкви, — згадує Марія Яківна Мельничук, усміхаючись. — Всі одягались у найкраще вбрання та співали веснянок, гаївок. Бувало, біля церкви збиралась молодь із декількох сіл, а це ще цікавіше. Великим гуртом забавлялися і діти, і молодь, і деякі дорослі. Дозвілля точно було веселіше, бо було щиріше спілкування. Досі пам’ятаю, з якою радістю та якими веселощами проходив наш Великодень.
Особливої уваги та значення, за спогадами старожилів, мали такі ігри і танці:
“Хрещик” — бігати навколо церкви парою за руку, співаючи весняних пісень;
“Нелюб” — всі ставали в круг, співали, всередині були молодиця і молодик, які показували, що співають інші (з таким алгоритмом дій була ігри «грушечка», «подоляночка» та «церква»);
“Кривий танець” — суть: переплестися так, щоб важко було знайти початок і кінець;
“Пасок” — той, хто з паском, має встигнути вдарити іншого по пальцях;
“Остання пара” — по 2 в рядочок, остання пара наперед, кого зловили — лова.
Традиція, яка вирізняє Татаринці, — обливний понеділок, який зараз зеволюціонував. За словами Любові Павлівни Васюрини, раніше обливали тільки хлопці дівчат до початку церковної служби, а не так як зараз, що й дівчата обливають.
— Деякі з хлопців умудрялись кидати дівчат в річку, або пхати в жолоб з крижаною водою, — пригадує жінка. — Потрапляла “під роздачу” кожна дівчина, але ту, за яку не було кому вступитися, обливали більше за інших. Бувало, що й обдурювали. Дівчата шукали схову, а їх закривали всіх в одному місці, поки хлопці робили “засаду” і таким чином обливали всіх. Ніяких образ за ті обливання не було, бо то ж свято. Раніше було веселіше, не те, що зараз. Всі кучкувалися, ходили гуртом, а зараз на свято й людей по вулиці не видно. Та й смакувало все інакше. Не було посеред будня-полудня ковбас, солодких булок. То зараз ми все маємо, а тоді не так. Раніше сало засолювали у ящики, або ж скручували жир клубочком і підвішували на горі. Ото візьмеш з собою на поле шматок з хлібом, та й перекусив.
Великодня обрядовість супроводжувалась і на Юрія. Тут теж не проходило без певних ритуалів.
— Було так, — згадує Марія Яківна. — Мати замішувала тісто, ми пекли паски на воді і три проскурки. Крашанки закопували у полі, щоб виросло велике жито та овес. Нашу випічку на цей день згодовували птахам. Мати завжди закликала мене іти у поле годувати птахів. Все було інакше та мало більше значення, ніж зараз.
Важливо вказати і про могилки (або проводи, як найчастіше в народі вживається). Про це люб’язно описала Клавдія Марківна.
— Могилкам передує прибирання на цвинтарі. Споконвіку спочатку правиться в церкві служба за померлих. Колись, ще навіть на моїй пам’яті, з хоругвами та іконами обходили кругом цвинтаря три рази. Зараз під час могилок на цвинтарі правиться, співають пєвчі. Кожну могилу раніше освячували окремо, але зараз коло фігури проводять основну службу, а потім вже ідуть святити могили. Це суттєво зменшує час служби. Прийнято залишати на могилах для померлих паски, цукерки, крашанки. Звісно, мертві його не їдять, а їдять ворони, собаки та інша звірина. Однак кажуть, що ці тварини і є втіленням душ померлих. Паски під час служби складали на купу. Декілька брав собі священник, а решта везли в будинок престарілих, — наголошує вона.
Зберігати пам’ять про минуле для наступних поколінь — головне завдання для нас. Дуже багато традицій, які можуть канути в лету. Але цікаво поринути у світ спогадів і відчути легкий дотик історії, коли у всьому для старших поколінь було більше чуттєвості та радості.
Сніжана СЕМЕНИШИНА,
студентка групи В-41 Галицького коледжу ім.В.Чорновола.
