Війна росії з Україною, особливо після її повномасштабного вторгнення і геноциду по відношенню до нашої нації, змінила свідомість українців. Але не тільки свідомість, а й ставлення до звичних речей. Все, що в мирний час здавалося важливим, сьогодні стало другорядним. Натомість ми радіємо будь-яким дрібничкам, які відіграють надважливу роль у нинішніх реаліях війни.
Написати про цю історію спонукало одіялко. М’яке, гарне, ручної роботи маленьке одіялко-пледик немовляткові…
Восьмого березня, на 12 день війни, вирушаю в чергову волонтерську поїздку. Того разу в Білу Церкву. Напередодні ввечері мали вантажити бус Анатолія Хом’яка, щоб удосвіта вирушити в дорогу. А тут підходить знайома учителька і просить забрати з лікарні її родичку з двомісячним синочком. Хіба хтось відмовив би? Гадаю, ні. Телефоную водієві, а він живе кілометрів зо двадцять від Лановець. На щастя, ще не встиг виїхати з села, тож встановив у бусі крісла для пасажирів.
Скажу відверто: перед тією поїздкою не спала вночі, якось тривожно було, переживала, щоб благополучно привезти дитятко, яке ще не зовсім здорове. А ще й тому, що попереднього разу мали з водіями неприємні волонтерські пригоди у цьому місті, яке було тільки транзитним у нашому напрямку на Київ. Проте зранку заспокоїла себе, що все буде добре. Відтак, з молитвою і вірою повезли продуктову допомогу тим, кому вона була необхідною.
У Білій Церкві того дня (принаймні, коли ми приїхали) було порівняно спокійно. Ми розвантажилися у волонтерському пункті, я зателефонувала до Аліни (так звати жінку, яку ми маємо забрати).
Молоденька мамочка, сідаючи в машину, горнула до себе немовля, а лікар мені передав їхні речі. Три невеличкі клуночки — ось і всі маєтки молоденької матусі-біженки… Нашого крихітного пасажира звати Ярослав, якого мама називала лагідно Ярчиком.
Відстань у нас далека, а щоб якомога менше траплялося блок-постів з кількакілометровими чергами, то ще й маршрут обрали з жахливим дорожнім покриттям. Тож часу мали вдосталь на розмови. Аліна розповіла, що хлопчик народився передчасно. Після виписки з пологового два тижні побув удома, в Ірпені, а потім захворів на коронавірус. У столичному Охматдиті дитина була на кисневій підтримці. Але через артилерійські обстріли російських окупантів по Києву, Ярчика з мамою та інших важких пацієнтів і пацієнток евакуйовують в клініку Бучі. А коли місто зайняли російські війська, з Бучі їх перевозять до Білої Церкви. Від’єднавши малюка від кисневого апарату, мамі рекомендують залишити цю лікарню, яку готують також до евакуації, бо і в Білій Церкві небезпечно через артобстріли.
Повертатися в Ірпінь нікуди: снаряд влучив у їхній будинок, де молода сім’я винаймала квартиру. Чоловік Аліни Дмитро Головко — нацгвардієць. З першого дня війни залишився на службі, тож до квартири не навідувався. Аліна з лікарні навіть зателефонувала сусідові, щоб вибив двері й випустив їхнього кота. А той залишив пухнастого у себе. Де вони зараз — невідомо.
Молода жінка родом із Запорізької області. Батьки Аліни виховують ще трьох прийомних дітей. Додому їхати не було сенсу, оскільки її рідні також готувалися виїжджати через обстріли і можливе захоплення їхнього села російськими військами. У Дмитра в Ланівцях є бабуся, з якою він жив, відколи мама працювала за кордоном. І тьотя — Ольга Сергіївна Мамчур, котра й потурбувалася про переїзд дружини її племінника з дитиною у Ланівці. Рідні на них тут чекали з нетерпінням, раділи, що після пережитого жахіття вони нарешті у більш безпечному місці. Дякували і нам з Анатолієм, що привезли, хоч насправді ми не зробили нічого особливого.
Аліна з Ярчиком через декілька днів поїхали в Польщу, куди переїхали її батьки з прийомними дітками.
А згодом сталося непоправне: молодій дружині повідомили про загибель у бою її чоловіка. Авто, в якому був Дмитро Головко, обстріляли рашисти. Розпізнавали убитих бійців Нацгвардії деяких тільки за іменними жетонами і робили тест на ДНК. На жаль, Дмитро сильно обгорів. Його мама, повернувшись в Україну, здала аналіз і чекає на тіло сина, щоб поховати по-християнськи. Місяць минув у гіркому очікуванні…
Ярчик ніколи не побачить свого тата-героя. І навіть не пам’ятатиме, що довелося пережити його молодій, але мужній мамі на початку війни. Натомість Аліна пам’ятатиме, як рятувала свою крихітку від хвороби і від російських окупантів, які знищили її дім, вбили коханого, навіки забрали батька у крихітного синочка, зруйнували життя, понівечили мрії…
Щиро співчуваю рідним Дмитра. Не знала цього хлопця. Друзі згадують про нього з теплотою. А для мене ця молода сім’я — як символ України: розстріляна, але нескорена, бо в патріотичній родині виховуватиметься нащадок Героя.
А ще пам’ятатиму про Ярчика і його маму через одну дорогу для мене річ. Не в плані «дороговартісну». Ні. Цінну! Вірніше — безцінну! Ольга Сергіївна зв’язала одіялко-пледик для мого майбутнього подарунка від Бога. Це так зворушливо. Такий же пледик, тільки іншого кольору, вона сплела раніше Ярчику.
Пишу ці рядки і не стримую сліз… Розумію, що вона робила це щиро. Але також усвідомлюю, що нічого для цієї родини не зробила, щоб вони були мені вдячні. Це ми вдячні рідним усіх бійців-захисників і захисниць, які стримують наступ істот із сусідньої ворожої території. Їхня путінська країна приречена стати ізгоєм у цивілізованому світі. Вони підписали собі вирок, коли напали на Україну.
Хіба ж можна знищити таку НАЦІЮ? Хіба може розстріляти українську ЛЮДЯНІСТЬ кацапський нелюд-окупант?! Нізащо! Українці в серці мають те, що не вмирає! І воно дає нам силу для боротьби! Шкода лише, що дорогою ціною.
Наталя ГАМЕРА
