Нещодавно познайомилась із сім’єю, яка оселилася у нас на Лановеччині. Це мама Марина і її донька Катерина. Їхній будинок на Луганщині вщент зруйнований російськими снарядами. У місто, яке зараз знаходиться в тимчасовій окупації, вони не хочуть повертатися навіть після його звільнення. Сьогодні попаснянки живуть у хатині, в яку купа років жива душа не заглядала. Не дивлячись на це, вони позитивні, енергійні, радісно зустрічають гостей, не жаліються ні на що і нічого не вимагають. Більше того — ліплять, мастять, прибирають в старенькій оселі, вдихаючи в неї життя.
Історію про виживання під безперервними обстрілами, про страх втратити єдину найріднішу людину, про втечу з міста і поневіряння з десятьма котами в сумці, про те, як опинилися на Лановеччині — читайте в окремій статті на сайті lannews.net. А зараз — журналістська мемуарка-роздум від Катерини Радіонової.
«Давайте знайомитись! Мене звати Катя, з 1 квітня я бомж. Які асоціації викликає у вас це слово? Побоювання? Жалість? Огиду? Бо якими ж ми завжди уявляли бомжів? Брудні, смердючі, харчуються на сміттярках та сплять у підземках або під мостами. Війна в Україні поставила усе шкереберть і тепер цей ярлик, точніше, це тавро отримали тисячі, а може й мільйони українців. Офіційна статистика лицемірно-пропрасовано називає таких людей, як я – вимушено переміщені особи. Не всі бомжі в Україні – переселенці, але на жаль майже всі переселенці по факту – бомжі.
Що відчувала я, коли зрозуміла що втратила все? Спочатку те, що відчувають люди, коли відходять після операції від наркозу. А операція має назву «ампутація». Тобі починає боліти потроху, в тих місцях, де частина тебе відшматована, відрубана, віддерта. Зверху ці душевні рани поспішно замотані бинтами, які вже починають присихати до рубців. Ти пам’ятаєш цю кінцівку, бо народилася з нею, і нібито відчуваєш її присутність. Але її вже нема. Змиритися з цим не просто важко. Ні, тут потрібне більш влучне слово.
«Треба починати все спочатку», «треба радіти тому, що живі», «головне, що в безпеці» – ці та інші стереотипні фрази можна почути від тих, хто все це не пережив. Бо ті, хто пережив подібне – вони ніколи не скажуть тобі подібних безглуздих фраз, які, до речі, абсолютно не заспокоюють. Безпека не дає відчуття спокою, коли ти вимушений писати свою історію життя у новому зошиті, а ти не просто не хочеш починати цю роботу, а наче й втратив елементарні навички писемності. Хтось, зітхнувши, додасть, що матеріальне – не головне у цьому житті. А чому ж тоді так тяжко на душі?
Етапи неприйняття свого безсилля перед цією ситуацією я склала у такий список, з яким неможливо не погодитись.
1. Ейфорія від розуміння, що ти в безпеці. Звикання до тиші (причому ти досі прислухаєшся до неї та здригаєшся від кожного різкого звуку).
2. Потім настає період усвідомлення всього, що сталося. Це ніби відчуття, коли ти прокидаєшся після гулянки, де трошки «перебрала». Реальність стискає скроні, поглинає залишки дофаміну та ендорфіну, повільно підштовхуючи до прірви депресії.
3. Починається внутрішня боротьба: спогади минулого аж ніяк не можуть зійтися з тим, що ти маєш зараз, точніше з тим, що ти вже втратила. Ця боротьба проявляється у кожного по різному: приступами неконтрольованої агресії, істериками, серцевими нападами. Злість та розпач від того, що вже нічого змінити не можеш, і навіть вплинути якось на цю глобальну ситуацію також не маєш можливості.
4. Втрата сенсу життя. Ти не знаєш як тобі починати, що потрібно для цього, за які гріхи ти несеш таку страшну кару. Хоча, як сказала одна близька мені людина – питання «за що мені це все?» веде в нікуди, в темряву. Краще питати себе «для чого мені ці випробування, чому вони повинні мене навчити?».
5. Повернення до проблем буденності, які треба вирішувати. Наприклад, де та яку гуманітарку ти можеш отримати, як оформити довідку ВПО, як знайти роботу.
Багато всього ще хочеться написати, але це вже потім. Дякую за увагу. Бережіть себе та підтримуйте мир у своїй душі.»
Ця 28-річна дівчина і її 60-річна мама потрапили у «розстрільні списки», які підготували для московитів прихильники рускава міра у Попасній. У своє зруйноване місто Катя з мамою уже не планують повертатися. Але ж і гнидам продажним тепер там жити ніде. Все зруйнував «мір». І якщо місто можна буде з часом відновити, збудувати нове, то зомбовану свідомість змінити і направити в правдиве русло надзвичайно важко. Бо «скільки вовка не годуй, він всеодно в ліс дивиться». А патріоти землі української зі східних областей навіть мають за честь потрапити в розстрільні списки, в яких, вважають, — лише цвіт української нації.
Наталя ГАМЕРА
