— Краще спробувати робити хоча б щось, аніж нічого й ніяк, — каже Анна Усік, староста села Юськівці, що на Лановеччині. — З початку війни багатьом людям довелось покинути рідні домівки і шукати новий дім в сотнях кілометрів від своїх міст та сіл.
У Юськівцях тимчасовий прихисток знайшли 200 внутрішньо переміщених осіб, 25 з яких — діти. Найчастіше приїжджали люди із Харківської, Київської, Миколаївської, Луганської, Чернігівської та Донецької областей.
— У деяких біженців спочатку була недовіра до місцевих людей, чи не підсипали чого в їжу чи воду, – пригадує Анна Володимирівна. — Але мешканці громади підтримали переселенців: надавали житло, забезпечували всім від миски до продуктів, ділилися одягом. Вони також отримали гуманітарну допомогу від наших німецьких друзів з міста Лінген, із якими ми давно співпрацюємо.
Медичні засоби, дитяче харчування й памперси можна було отримати у сільській раді. Самі ж переселенці активно брали участь у житті громади: приходили готувати їжу захисникам, долучалися до всього: прибирали біля церкви, на цвинтарі, навколо пам’ятників. Всі працювали як могли у міру можливостей. Більша частина приїжджих уже виїхали з Юськовець, але згадують про нас, телефонують, — каже староста.
Ольга Коробка, переселенка із Харківщини, котра потрапила до села Юськівці, поділилась своєю історією.
“Мене звати Ольга, я родом з красивого міста Дергачі, що неподалік від Харкова.
Як і у всіх інших людей, у мене є родина, робота, життєві мрії та цілі. Точніше були…
Я знаю, що зараз нікого не здивуєш розповідями про усі ті жахливі події,
котрі відбуваються з 24 лютого, з того страшного ранку коли все зупинилося, де все довкола втратило кольорові барви.
Важко дібрати слова, щоб описати ті почуття, які були в той час у кожного з нас. Ми думали, що це якась помилка, що це все не насправді. Адже, як так може бути, щоб у 21 столітті була вона – війна. Але ж ні, все було реально. Перші дні перебування в підвалі, голосні вибухи, пролітання літаків та знову несамовиті страшні вибухи. Ми тримались до останнього, думали, що ось воно зараз закінчиться. Хотілося так думати, проте вибухи ставали все гучнішими.
В один із вечорів ми прийняли вкрай складне рішення –– їхати, залишити все заради порятунку життя. Їхати в нікуди, не знаючи як воно буде далі.
Так 10 березня ми потрапили в село Юськівці. Люди своєю увагою та піклуванням допомогли нам швидко адаптуватися, заспокоїтися. Це село наче інший світ, де є мир та злагода, де тобі готові допомогти, підтримати, де тобі кожен приносить їжу. Кожен своєю підтримкою не дає ні на мить поринути в сум, бо морально буває важко. Підтримую залучення нас до громадської діяльності, зближення з мешканцями, пізнання тутешніх традицій. Ми не маємо проблем з навчанням, бо школа надала необхідні підручники і моя дитина отримує освітні послуги. У нас є все для життя, а головне ми маємо спокій.
Дуже дякую старості Анні Володимирівні та всім дівчатам за теплі привітання з днем народження. 24 березня мені виповнилося 30 років. Звісно, не так я планувала його святкувати. Емоції через несподіваний сюрприз, який мені тут влаштували, –– і сльозам немає меж.
Спасибі, що знайшли прихисток для моїх батьків, для мене це дуже важливо. Мені стало спокійніше, бо мої рідні поряд зі мною. Вашій щирості, доброті немає меж. Ви найкращі. Ви нам подарували всі умови для тихого та щасливого проживання. Хай буде мир та чисте небо над . Дякую всім мешканцям цього милого, доброго та привітного села Юськівці!“
Кожне село і місто Лановецької територіальної громади приймало людей з регіонів, де ведуться активні бойові дії. Частина вимушених переселенців уже покинула Лановеччину — хто виїхав за кордон, хто повернувся додому. Станом на 20 липня 2022 року в громаді зареєстрованих 1200 внутрішньо переміщених осіб.
Ілона ВДОВІН,
студентка Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича.
