Христина сиділа біля вікна у затишній кімнаті, тримаючи в руках горнятко кави. В таку прохолодну дощову погоду вона завжди любила смакувати ароматною кавою і розмірковувати над життям. Цього дня її думки були лише в одному напрямку, бо ніяк не могла забути сумний погляд маленької дівчинки — золотоволосої, голубоокої Тетянки, подружки донечки, а її слова «Хочу таку сім’ю, як у вас», не може викинути з голови…
Алінка і Тетянка подружилися ще, як то кажуть, з пелюшок. Не розлий вода — говорили про них вихователі. Та й подружкам було комфортно разом: розуміли одна одну з півслова, мали одинакові вподобання, смаки. Тільки от сім’ї у кожної були зовсім різні. Аліна жила в добрі, теплі, мирі, злагоді. Батьки пилинки здували з донечки (була єдина у сім’ї), «зі шкіри лізли», тільки б їхня квіточка була здоровенька і щаслива. Таня ж, навпаки, була обділена батьківською ласкою і теплом. Мама — завжди на роботі (працювала в іншому місті), а дівчинка і її два братики якось там жили з дідусем і татом. Все було б добре, якби найдорожчі люди не зловживали оковитою і дбали про малечу. Але… Здавалось, діти живуть самі по собі. Влітку — цілий день на вулиці. Часто їх навіть на обід ніхто не кликав. Якщо сусідські брали з собою, ще могли щось перекусити, якщо ні, то як Бог дасть.
Добре було Тетянці, поки ходила в дитсадок: сита і в теплі. Спочатку ніхто й не помічав, що у сім’ї проблеми. Бігало собі дівчатко завжди усміхнене, щасливе. І хай там одягнута сяк-так, але в чистенькій одежині. Не всі ж можуть в теперішній час дозволити собі новеньке. Коли підросла, пішла до школи, проблеми стали, як на долоні: часто пропускала уроки, приходила непідготовлена, не раз у брудному одязі, голодна. Мама у школі майже не з’являлась, на батьківські збори ніхто не приходив, хоч учителька мала про що поговорити з рідними. Боляче було дивитися, як дівчинка плакала, коли навіть на шкільні свята ніхто з родини не приходив. Вона ж так хотіла, щоб нею пишалися, як інші батьки своїми дітьми.
Чашу терпіння переповнили п’яні візити тата до школи, образи і звинувачення на адресу вчителів… Сім’єю почали займатися соціальні служби, взявши під свій контроль. Тетянка ходила сама не своя. Вона дуже любила батьків, але, водночас, соромилася того, що їхня сім’я не така, як у подруг: про них дбають, батьки поруч, пожаліють і розрадять, допоможуть, коли потрібно. А що в неї?… Мама рідко приїжджає, завжди ходить засмучена, тато — напідпитку, йому взагалі байдуже чи ситі і здорові його кровинки. Дівчинка вже й забула, коли з нею просто розмовляли, голубили чи пригортали до грудей. Їй дуже рідко купували нові речі, смаколики, а про іграшки й годі говорити. Добре, що подруги ділилися своїми наймоднішими ляльками, нічого їй не шкодували, бо любили за щирість, доброзичливість і дружелюбність.
Танюша стала замкнутою, зі школи додому зовсім не хотіла іти, все тікала до подруг: сьогодні до Василинки, завтра — до Іринки, Богданки, Світланки, будь-куди, аби не в домашнє пекло. Любила дівчинка гостювати й в Алінки. Її мама завжди була прихильною, пригощала смачненьким, залюбки спілкувалася.
Якось Таня попросилася переночувати в Аліни. Христина не перечила: хай там подружки награються досхочу, тим більше, рідні дали згоду (як їй здалося, вони раді, щоб гостювала навіть тиждень). Хоч сита буде. Дівчатка весело та активно провели час: грали в цікаві ігри, волейбол, футбол з Алінчиним татом. Виявляється, вона навіть не думала, що з батьками можна так повеселитися. Навіть забула про свої сімені негаразди, була весела, усміхнена, щаслива, ні краплі смутку і сліз. Зранку Христина зібрала дівчаток до школи, пригостила сніданком, приготувала солодощі для гості:
— Приходь до нас ще, раді будемо тебе бачити, — промовила, простягнувши смаколики.
Дівчинка стояла немов вкопана, тільки розумними оченятами пильно дивилася на Христину.
— Що трапилося, тобі не сподобалося у нас гостювати? — здивовано запитала жінка.
На очах у Тетянки з’явилися слізки, вона ще раз мило провела поглядом і тихо промовила: «Я хочу таку сім’ю, як у вас». Міцно стиснувши гостинці й узявши за руку подружку, вийшла із хати. Христину облило холодним потом і, здавалось би, земля з-під ніг кудись поділась. Вона ладна була зробити все, що в силах, аби змінити ситуацію в сім’ї маленької дівчинки, тільки б не плакала, тільки б її серденько більше не знало болю і розчарувань. Але як? Говорити з батьками Тетянки, немов об стінку горохом стукати, вони знають своє. Мабуть і не усвідомлюють всієї глибини проблеми, не підозрюють про наслідки, живуть у своє задоволення. А діти — якось там виростуть, та чи подякують потім за таке своє «щасливе» дитинство?…
Автор: Олеся МЕЛЬНИЧУК.
