Війна принесла нашому мирному народові розруху, нещастя, втрати… Ворог не зважає на те, що у східних, південних регіонах України живе багато російськомовних громадян, але з однаковою силою нищить житлові оселі, лікарні, школи, дитсадки, музеї, театри, підприємства, сільськогосподарські угіддя, склади продовольства, хоче посадити людей у темряву, холод і голод… Так «денаціоналізує». І в таких страшних, нелюдських умовах відбувається переміщення тисяч українців із рідних місць проживання в інші частини держави, в інші країни, де бачать не знайомі досі міста й села, пізнають культуру побуту, традиції, методи ведення господарювання. І таким чином українці-східняки стають близькими до західняків, яких московська пропаганда інакше як «бандерівці» не називає.
Мешканці Лановеччини від лютого зустрічають у своїх населених пунктах чимало незнайомих людей, які часто розмовляють російською, приймають їх, співчувають, підтримують чим можуть. А тимчасово переселені приєднуються до волонтерської діяльності, деяким вдається знайти роботу, окремі молоді мужчини поповнили ряди ЗСУ, діти пішли навчатися у місцеві школи й дошкільні заклади. День за днем, переживаючи всі труднощі воєнного часу, дослухаючись щодня до повідомлень, страждаючи від сумних новин і зустрічаючи разом траурні кортежі героїв-воїнів, котрі віддали своє життя за Україну, ми пізнаємо один одного, зближуємося в усвідомленні, що живемо на одній землі, на якій не хочемо бачити «врага-супостата», а бажаємо щасливого життя, радісного майбутнього для своїх нащадків.
До волонтерського центру в Будинку культури навідується багато людей, зокрема тимчасово переселених. Цікаво пізнавати їх, слухати історії їхнього життя, радіти за успіхи і сумувати разом за втраченим у війні. Приємно бачити і спілкуватися із молодими батьками, які приїхали з малятами, рятуючи їх від страхіть війни. У жовтні прибуло до нашої громади подружжя Грабарів – Валентина і Володимир — разом із синочками-двійнятами трьохлітніми Тімою та Дімою.
Валентина родом із Херсонщини, але спеціальність (вона акушерка) здобувала, навчаючись у Запоріжжі, яке ближче до рідного села. Тут зустріла своє кохання, вийшла заміж за Володимира. Працювала у пологовому будинку в Запоріжжі. Чоловік – інженер, працював на руднику у Дніпрорудному, де молода сім’я мала квартиру. Коли почалася рашистська навала і навколишні села опинилися під окупацією, Валентина з синочками виїхала в Запоріжжя. Згодом до них приєднався й батько. Коли ворог розпочав масові обстріли й Запоріжжя, родина почала шукати можливість для переїзду в безпечніші райони. Через волонтерів дізналися про житло у Шушківцях і вже 18 жовтня прибули у незнайоме село, де й живуть.
Допомагав у переїзді молодій сім’ї чоловіків брат Ігор. Він також інженер-механік за спеціальністю і трудився на шахті в «Запорізькому залізорудному комбінаті». Тут, побувши трохи, був мобілізований, поповнив ряди Збройних Сил України. Пройшов підготовку на навчальному полігоні під Львовом й скерований із підрозділом під Полтаву. Постійно підтримує зв’язок із рідними і своїми маленькими хрещениками. А Валентина й Володимир господарюють у сільській хаті, дбають про Тіму і Діму. Мають доброзичливих сусідів, які надають підтримку продуктами. Оскільки розпочався холодний період року, то довелося шукати теплий одяг і взуття для дітей. Хату опалюють дровами. Чоловік відремонтував пилку і розпилює дрова, заготовляє для обігріву. Трудно тепер, бо годинами в селі немає електроенергії. Але в селі легше виживати, ніж у місті. І, звичайно, постійно він слідкує за новинами, особливо на запорізькому напрямку. А там шахти потрапили під контроль окупантів, які крадуть, вивозять обладнання. Володимир залишається в штаті шахти, тож переживає, щоб підземні води не затопили рудник, бо від підлого ворога можна всього чекати.
А поки що їхня надія і віра пов’язана із синочками, з якими у погожі дні гуляють на природі. А мама Валя підтримує оптимізм працею, турботою про родину і на своїй інтернет-сторінці розміщує приємні світлі фотомиті про життя в рідній стороні і на Лановеччині. А, буваючи в Ланівцях, допомагає у виплітанні маскувальних сіток.
Ми всі сповнені віри у перемогу, а власною небайдужістю спільно наближаємо цей величний день.
Марія РОМАНЧУК
