“ДОБРЕ, ЩО Є ТАКЕ…”, АЛЕ МАЄ БУТИ КРАЩЕ

  У дні новорічно-різдвяних свят люди, мов бджоли у вулику, – туди-сюди. Хто їхав провідати родичів, хто просто вирішив помандрувати, забувши про домашні турботи, а здебільшого – були вдома, готували щедрий стіл.

  Ці історії, що хочу переповісти, – з реального життя. Наша ментальність, оте звичне “добре, що і так” заважає обстоювати законні інтереси, не додає твердості характеру і вміння боротися з недолугими вчинками, що трапляються на нашому шляху.

  …Надворі ще навіть не світає. Але за графіком приміський дизель-поїзд Ланівці – Шепетівка відправляється о 3.40. Страшнувато йти пішки, бо в цю пору транспорт не ходить. Добре діло, що світло є, тротуарна доріжка (завдяки меру). Бо раніше спотикалися в темряві об камінці.

  Пасажири заходять у вагони. Відразу з вулиці потрапляєш в антарктичний холод. За кожним випущеним з вуст словом – клубки пари. Вмощуєшся на льодяні сидіння. Хто хитріший – то з собою “підстилку” взяв: одіялко, шарф, шмат тканини. Рушаємо. Бабуся хреститься і просить в Господа Бога благополучної дороги. Проїхавши кілька десятків кілометрів, потяг зупиняється, світло у вагонах зникає.

  – Що трапилося? – перепитуємо один одного.  А хто ж дасть пояснення?

  Нарешті ривками, що аж всі здригаються, паровоз завівся. “Пливемо” далі, але не довго. Знову вимушена зупинка.

  – Що ж це таке? – обуренню немає маж.

  Стоїмо. І де думаєте? Посеред поля і лісосмуги. Минає 5-10 хвилин. Ура! Запрацював дизель. Нарешті до мене дійшло, чому так ревно молилася бабуся.

  Починає світати. До вагона заходить все більше людей, здебільшого, жіноча половина: і старші, і молоді. Ноші в руках непідйомні – на базар їдуть. Молоко, сир, сметана, морква, буряки… В місті все вимітають.

  Ближче до Шепетівки ряди пасажирів поповнюють чоловіки з деяким інструментом. Видно, залізничники.

  Остання вимушена зупинка локомотиву. Вже дуже накипіло на душі за таке “обслуговування”, дехто нарікав, що на інший потяг може запізнитися (пересадка у Шепетівці). Аж тут обізвався кремезний чоловік з групи залізничників.

  – Що вам не подобається? Добре, що хоч так, та ходить поїзд…

  Добре? Кому? Можливо їм самим, бо треба добиратися на роботу. А решті? Сидіти в холоді, не знати, коли і чи взагалі прибудеш до кінцевої зупинки.

  Довго тривала дискусія двох протилежних сторін. Висловлювали думки, що такі потяги “віджили” своє і давно списані, натомість закуплені нові. Бо ж “Укрзалізниця” – багата галузь.

  Виходимо із зіпсованим настроєм. Від такого “комфорту” хочеться плакати. Але, як сказав чоловічина, добре, що і так добралися. Слава Богу!

           * * *

  Мережа магазинів “Наша ряба” – віддушина для більшості українців. Тут курятина різних видів і фасовки, а головне – за доступними цінами, на відміну від свинини і яловичини. Що кому до вподоби і по кишені: філе, гомілки, сердечка, печінка…

  Розмова у спеціалізованому магазині:

  – А крильця є?

  – Звичайно. Щойно привезли, але не встигла викласти на вітрину.

  – Тоді зважте, будь ласка.

  Продавчиня складає товар у кульок, а покупця бентежить:

  – А чому на них кисть (кінчики) не обрізана?

  – Я ж не буду рубати! Які привезли, такі продаю.

  Дійсно, це не входить у компетенцію працівника прилавка, вона – виконавець, а постачальник, очевидно, бачив, що відправляє. Бо кінчики і самі крильця – за різними цінами. Перші, відповідно, по 21,50 грн за кілограм, інші – 66 грн. А скільки ж їх доставляють щоденно у мережу? Порахувати не складно. Дешевший товар реалізовується за вищою ціною… Черга “бунтує”:

  – Що ви там за якесь крильце сперечаєтеся? Не хочете – не беріть. Я спішу на автобус. Відпускайте швидше.

  Замість того, щоб підтримати, тебе “підганяють”. Їм, власне, байдуже, чи дешевше, чи дорожче. Мовляв, що важить той кінчик з крила.

  Поволі люди розходяться. Попросила номер телефону постачальника, щоб вказати на явний обман покупців, на що продавчиня відповіла:

  – А я не дам. Можливо, є на рекламі при вході, то й випишіть.

  На превеликий жаль, там немає ніяких реквізитів. А повинно бути.

  Довелося ні з чим піти. Отак і живемо. Нас явно обманюють, а ми мовчимо. Якщо й обурюємося, то хто нас слухає?!.

  Як і в першому випадку з потягом: “Добре, що таке є…”.

Автор: Анастасія ДІДЕНКО.