Покружлявши по Краматорську у пошуках земляків, роздавши частину посилок і важливого добра їм, наші волонтерські екіпажі рушили на Слов’янськ.
Аби не затримуватись, розділилися: Роман Гончарук і Саша Ткачук погнали машину хлопцям з батальйону Донбас трохи далі за Слов’янськ, ближче до передової. Нагадаю, попередньої поїздки вони забрали її в Костянтинівці і доставили на лафеті бусом Сергія Левицького на ремонт. Наші волонтери взяли на себе лише витрати на пальне (велика вдячність усім, хто довіряє, бо ці хлопці належать до команди безкорисливців і безвідмовні у допомозі армійцям). Завантажили автівку смаколиками від Стаса Ткачука (енергетичні батончики, м’ясні сухі перекуси), вітамінними сумішами Богданки Барви, міксами страв від команди Іванни Ящук, свіжим молоком і сметаною від Ірини Друзік, печивом та важливими речами для військових.
Ми — а це Валерій Собчук, Олександр Цимерман, Богдан Полоз, Володимир Басок і Віталій Вів’юрко призначили зустріч воїнам-землякам в обумовленому місці в Слов’янську. Відкрили Володіного буса, деякі посилки вивантажили, щоб легше було діставати інші. Бо після ДТП речі, які вціліли, хлопці розприділили в інші машини. Тож все в дорозі пересортувалося по-своєму.
Стоїмо. Чекаємо. Зголодніли. Взялися доїдати домашні канапки й котлетки Володі Баска (дякуємо турботливій дружині), бо ранкова кава в Костянтинівці до обіду вже не хотіла підтримувати сили. Посміхнулось сонечко, наче на душі потепліло. І якби не люди в формі навколо, не погримування артилерії десь далеко, то наче й не у прифронтовій зоні…
Не знаю, чому, але перехожі нас прийняли за торговців. Двічі підходили цивільні, питали, що у нас є, або ж призупинялися і з цікавістю розглядали. Ми одразу ж випереджали їхні запитання, мовляв, ми не торгуємо, ми чекаємо. Навіть хлопці у військовій формі цікавились, що це у відерках. Але коли почули, що ми волонтери, то вибачилися і відійшли. Було б удосталь смаколиків на «общаку», то і їм би вділили — все одно ж наші захисники. Але не цього разу…
З тих, кого чекали, в обличчя добре знали лише Сергія Басюка. Він довго з нами не затримався: забрав посилку, водії-волонтери домовились з Сергієм, що наприкінці дня заїдуть і заберуть у них поломану машину на ремонт.
За посилкою для Вадима Лалазаряна від рідних з Білозірки прийшла його дівчина. Вадим саме був на бойовому завданні, тож ми з ним не зустрілися.
Не змогли в той день побачитись і з Василем Вишневським. За його молоком і барабольками приїхали побратими.
А з цим хлопцем ми спілкувалися ще з 2015 року телефоном, коли він був мобілізований до війська. Якось не виходило зустрітися на території бойових дій ще за часів АТО. Андрій Дембовський минулого року знову став на захист України. Його мама – Леся Тарасівна служила медичкою в ЗСУ, пройшла багато випробувань, а після демобілізації активно підтримує сина та його побратимів. Коли Андрій побачив гору посилок, то сказав, що всього не візьме, бо нема де зберігати, та й не потрібно стільки продуктів. Хлопці часто переїжджають, на забезпечення харчами не жаліються. Але, оскільки всі 18 посилок були адресовані на його прізвище, ми не могли їх не видати.
Далі наш маршрут продовжився в одне із сіл ще ближче передової. По дорозі зустріли Василя Трача. Цей уже немолодий чоловік майже рік у війську.
Андрій Гончарук родом із Нової Каховки. В Ланівці приїхав з рідними ще в лютому минулого року. Їм вдалося вирватись ще до окупації росіянами. Тікали навмання. Оселилися у нашому містечку в гуртожитку училища. Там ми з ним і познайомились, коли я прийшла поцікавитись, хто з вимушених переселенців тут знайшов прихисток. «Яблучко будете?» — запропонував незнайомець із явно не лановецьким акцентом. Ми розговорилися. Андрій разом із земляком Валерієм запропонували свою допомогу. Я направила в будинок культури, який слугував центром волонтерської діяльності. Хлопці приходили туди щодня, як на роботу: розвантаження-завантаження, все, що потрібно, виконували справно. Потім разом із командою частини волонтерів і дівчатами з організації «Простір активної та сучасної» перебралися на іншу локацію волонтерського центру, що на ринку. Влітку Андрій пішов добровільно до війська. Лановецькі друзі підтримували й допомагали завжди.
Андрій сказав, що з продуктами нема біди. Не голодні. Навіть був здивований побачити нас в епіцентрі воєнних дій. Але нагадаю: місія лановецьких волонтерів — доставити автомобілі та необхідні для військових дій дорогі прилади та спорядження. А смаколики від дбайливих господинь — то більше прояв їхньої турботи і бажання бути дотичними до підтримки захисників. Єдине, що просять хлопці, то щоб люди не особливо витрачали кошти на продукти. Ліпше — на речі, які їм справді дуже необхідні. Бо їжа не захистить, та й не до свята шлункам там, де безперервно обстрілюють і доводиться воювати з ворогом іноді зблизька.
Тепло і радісно зустріли нас земляки в тому ж селі, але в іншому місці. Хюндай терракан, гроші на який збирала дружина Олега Копійковського, спочатку їхав на лафеті за бусом Олександра Цимермана, а далі за кермо позашляховика сів Валерій Собчук. Машинку доставили цілою. Передали офіцеру Терентію Мельничуку.
Не пощастило тоді Романові Ліщуку та його побратимам — машина, на яку збирала кошти його дружина і пригнав з Англії Віталій Данилюк, потрапила дорогою на схід у ДТП. Небезпечної автопригоди можна було б уникнути, якби за кермом були волонтери, які працюють в команді. Бо саме в даному випадку родичі вирішили самі доставити авто, щоб пересвідчитись, що все потрапить за призначенням. Потрапило, як завжди, все. Але крім тієї машини. Вцілів тепловізор та інші речі, якими був завантажений пікап.
Забігаючи наперед скажу, що хлопці вже з новою машиною, дякуючи Віталію Данилюку і його друзям-волонтерам. Все добре. Але про це – в іншому сюжеті.
Віктор Коцюра, Василь Мазурок приїхали на визначене місце зустрітися із земляками та забрати посилки. Турботливі односельці не залишили хлопців без гостинців.
Петро Бондарець, Олег Копійковський, Терентій Мельничук, Андрій Борковський, Роман Ліщук та їхні побратими не приховували радості зустрічі з волонтерами. Охоче підписували прапор, ділилися шевронами для майбутнього музею, передавали вітання і подяку дітям за малюнки та обереги, просили подякувати всім добрим людям, котрі долучаються до збору коштів на потреби ЗСУ.
Я нарешті вибрала момент одягнути захисне спорядження, яке передали мені колеги з Національної Спілки журналістів України. Дякую голові НСЖУ Сергію Томіленку і пані Богдані Стельмах за турботу. Я вперше за всі роки війни одягнула бронежилет (і то – лише для фото). Хлопцям і дівчатам не заздрю, кому доводиться носити важкий захист цілодобово.
Уже добряче брало за очі, коли волонтери поїхали забирати машинку Юри Медвецького в Ланівці. Мало не почали вантажити, але Саша Цимерман вчасно згадав, що документів на неї йому не дали. І, щоб не було в дорозі проблем, течик залишився чекати волонтерів до наступного разу.
Ми вже виїжджали з села, як під’їхали Роман Гончарук і Саша Ткачук з військовими, яким вони пригнали машину. Волонтери похвалилися, що їх встигли пригостити борщем, показали «фотозону» (нерозірваний снаряд на подвір’ї однієї хати).
У містечку, де вони були, мешканців майже не залишилося: покинули рідні обійстя через російських окупантів, які кажуть, що прийшли в Україну, щоб їх визволяти… Визволили. І то так, що повертатися вже нікуди…
Загалом, якщо відверто, то місцеве населення в цій глибинці не особливо раде й українським військовим, на волонтерів взагалі косо дивиться. Більшість. Є, щоправда, і винятки, хто підтримує Україну і розуміє, що заявлений рускій мір далеко не мир, а розруха, смерть, горе, насилля і зубожіння. Наші земляки розповідали, що якось підслухали діалог матері з дитиною на вулиці: «Мам, ета наши, ілі украінци?»… Без коментарів…
З гнітючим почуттям важкого розставання залишали ми наших захисників. Трохи нагалакали їм, внесли позитиву у воєнні страшні та небезпечні будні, пообнімалися, пожартували, пофоткались та й залишили сам-на-сам з озброєним ворогом професійної ерефівської армії, з жорстоким обкуреним збродом зеків, яких кинули регулярні російські війська на м’ясо. Але ці істоти наче зомбі…
Нелегко нашим хлопцям. Відразу ж після зустрічі з волонтерами вони вирушили на бойові позиції. Хрестиш їх подумки і просиш Бога, щоб оберігав кожного.
У Слов’янську завантажили поломану машинку з підрозділу Сергія Басюка. На лафеті її потягнули бусом Володя Басок і Віталій Вів’юрко. В Кам’янському ми опівночі забрали з лікарні Григорія Софіюка, заїхали з ним десь о третій ночі у райвідділ поліції в П’ятихатках, звідти вже взяли курс на Тернопільщину. Під Тернополем Богдан Полоз пересів у бус до Володі Баска. Доставили машину в Тернопіль на ремонт і повернулися додому. В Ланівці ми всі приїхали десь пообіді.
Складний був рейс (подробиці в попередніх сюжетах), але дякувати Богові волонтери місію виконали.
Як готувалися і що доставляли наступного разу на Донеччину, з ким зустрілися випадково на фронтовій дорозі, де ночували, з якими патріотами познайомились — усе це в наступній розповіді незабаром.
Наталя ГАМЕРА
