Наша колона поволі рухалася у напрямку Краматорська. Екіпаж Олександра Цимермана і Валерія Собчука їхав попереду. Взявши на себе невдячну роль поводирів поміж териконами Донбасу, довірившись цифровій карті місцевості та вже вибравшись на трохи кращу дорогу, аніж об’їзна Добропілля, ми обговорювали маршрут і майбутні зустрічі по списку.
Аж раптом, підстрибуючи на асфальтових нерівностях, мчить військова «таблетка», завзято обганяючи наш волонтерський обоз. А це, нагадаю, два буси з позашляховиками на лафетах, течик і пікап. З вікна УАЗа виглядає, галасуючи і махаючи рукою… наш Вадим Овчаренко. Ми всі були вражені! Така зустріч — настільки несподівана в цій місцевості, що ніхто не приховував ні радості, ні здивування. Навіть гучний приліт ворожого снаряду десь неподалік не зупинив теплих обнімашок із захисниками. До речі, вони обидва Вадими. Я мимоволі згадала 2015 рік, коли наш Вадим одного разу вирушив у прифронтову зону другим водієм буса Олександра Цимермана. Лариса Мисюк, Саша, Вадим і я Великдень того року зустрічали на Луганщині разом із військовими. Три тисячі кілометрів накатали ми тоді у пошуках своїх вояків-земляків.
Стоматолог за фахом, Вадим Овчаренко з початку повномасштабного вторгнення пішов у роту охорони, згодом — до лав ЗСУ. Ланівчанина волонтери вже не вперше провідують у якості військового на службі. Чимало щедрого домашнього затишку від дбайливих господинь водії завантажили в «таблетку» двом Вадимам і, втішившись, що в Краматорську хлопці віддадуть посилки Назарові Сосні (служать майже разом і часто бачаться), зі спокійною душею поїхали в Дружківку.
На визначеному місці волонтерів уже чекав Вадим Черній. Цього разу, через довгий маршрут і багато зустрічей та велику кількість передач і завдань, ми йому мало часу приділили. Якось аж шкода…
Нашій групі довелося розділитися. Сюди ж приїхав Олександр Вегера. Завантаживши хлопцеві передачі, волонтери з цікавістю оглядали його бойову машинку.
Приємні враження залишили бійці 80-ї бригади, яким ми привезли залізного солдата. Про підмогу своїм побратимам потурбувався поранений Дмитро Харчук. Перебуваючи на лікарняному ліжку, перенісши декілька операцій, він оголосив збір на машинку для виконання бойових завдань. Валерій Собчук і Саша Цимерман та Саша Бурак пригнали терракана від митниці в Ланівці. У Польщі це авто придбав і потурбувався про безперешкодний перетин кордону пан Вітик.
Позашляховик ми запакували гостинцями від господиньок Люлинець та Буглова, де старостує наш Дмитро Харчук, а також іншим добром, яке було в наявності. Військові передавали велику вдячність усім за донати на машину та домашні смаколики. Поспіхом розписалися на прапорах і помчали у напрямку легендарного Бахмута…
У цьому ж місті наші волонтери зустрілися ще з Василем Прокоп’юком.
А далі був Слов’янськ. Тут, з горою порожньої тари, очікував земляків-волонтерів Василь Вишневський. Цей хлопець не тільки відважний воїн, а ще й дбайливий і слухняний син. Мама Оксана просила його, щоб передав порожні банки й пластикові відерка для готування нових передач. Бо тара нині не дешева, це факт. Натомість ми вділили Василю і його побратимам щедру гірку смаколиків. Це було чи не єдине зроблене фото, що демонструє кількість отриманого військовими. Жартівник Василь, один із тих небагатьох, хто зовсім не відмовлявся від домашніх продуктів, сфоткався з ковбаскою в зубах. Такий же позитивний і його брат Іван, який ще з часів АТО був на фронті, і зараз в лавах ЗСУ.
Василь в одній із зруйнованих ворожим снарядом будівель знайшов уцілілу книжечку, датовану 1961 роком. Ця збірочка українських народних пісень «Народні перлини» також стане одним із експонатів майбутнього музею. Бо не в кожній хаті Донеччини знайдеться місце україномовній книжечці. Хотілося б навіть зустрітися із власником такої бібліотеки. Хто зна, де сьогодні господарі цього помешкання. І чи живі…
Микола Головко — хлопець з військовим досвідом ще з 2014 року. Усі замовлення, які надходили від нього, лановецькі волонтери намагалися виконувати. Цього разу привезли у його підрозділ колеса до автівки, газовий балон і плитку. А ще, як зазвичай, навантажили смаколиків — скільки помістилося в машинці.
Для підрозділу, де служать земляки Сергій Басюк та Андрій Фурманюк, передали такий необхідний хлопцям «течик». Кошти на машинку збирали дівчата з організації «Простір активної та сучасної», а турботу про купівлю та перевезення з Польщі в Ланівці взяли на себе В.Собчук та О.Цимерман і Саша Матевощук.
Унікальний експонат з бойових позицій передав волонтерам Сергій Басюк — паспорт молодого росіянина, солдата ЗС ерефії. Не можу похвалитися, що хоч коли-небудь тішилася смертю окупанта. Ні. Лише тому, що росія в цій війні позбувається зайвої біомаси, яка стає нібито добривом в українській землі (а щоб москаляки вже самі наситились тим своїм «добривом!»). Натомість Україна втрачає найкращих із кращих. І не завжди лише з вини московських зайд через обстріли, а й через тупість українських гнид чи корисливі мотиви — як у владній верхівці, так і в командному складі на передовій… Бо кому війна, а кому…
Поспілкувалися з хлопцями, залишили машинку, заповнену провіантом, і погнали далі. Там нас чекали з нетерпінням цілий день. А, як відомо, вечір швидше змінює день на сході України, ніж на заході. Смеркає миттєво…
Отож, куди помчали, з ким зустрілися, що передали й де нас застала ніч — про це в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
