З 2014 року кружляю по фронтових дорогах і кожної поїздки вдивляюся в обличчя військових: а раптом хтось із земляків!?. Виявляється, якби знала багатьох особисто, то це цілком реально…
У липні 2014-го відбувся мій перший рейс з журналістсько-гуманітарною місією до військових. І це була Херсонщина. Ми везли гуманітарну допомогу військовим батальйону «Тернопіль», серед яких були Тарас Чабан з Лопушного, Олександр Черній з Нападівки, Валерій Барчук з Малої Білки. Як виявилось, саме в той час несли службу й інші наші земляки. Серед них був і Володимир Арабський з Великих Кусковець та Віталій Олійник з Шумщини — нині військовий комісар у Ланівцях.
— У батальйоні територіальної оборони «Збруч» я був на той час командиром роти, — пригадує начальник Другого відділу Кременецького РТЦК та СП підполковник Віталій Олійник. — Спочатку рота перебувала на межі з Кримом. Володимир Арабський служив водієм БРДМ у нашій роті. Потім нас перекинули на Широкине, де велися жорстокі бої. Володя, пам’ятаю, був досить виконавчим, усвідомлював своє призначення на цій землі і нелегку місію, яка випала на його долю, був щирим, принциповим і справедливим. З такими солдатами надійно.
Володимир Арабський за рік служби пройшов гарячі точки, всі труднощі армійських буднів та воєнних випробувань переживав по-своєму. Після демобілізації деякий час побув удома. «Закриється у своїй кімнаті і сидить мовчки, нікого не хотів бачити, — колись розповідала мені в редакції мама Володі, Анисія Григорівна. — Прапор, на якому залишили свої підписи його побратими, Володя повісив на видному місці. Часто згадував загиблих, телефонував до їхніх дружин і матерів, підтримував зв’язок з хлопцями, які залишалися на війні. Тоді це була АТО. Прагнув повернутися до хлопців».
Згодом Володимир пішов служити за контрактом. Відчував, що потрібний для захисту України. Коли закінчився термін контракту, повернувся до мирного життя, працював у Тернополі.
Коли росія офіційно напала на Україну, Володимир 24 лютого 2022-го після обіду прийшов уже до військкомату і просив свого бойового командира, щоб відправив його на фронт. Він розумів, що, маючи досвід, повинен бути на передовій. Але «емоційно втомленого» побратима В.Олійник того дня відправив додому. Наступного дня, коли Володя знову прийшов «втомленим», але готовим до виконання будь-яких наказів, комісар сказав, що він мусить відпочити, а тоді вже вирішуватимуть його подальше призначення. 28 лютого Володимир, вже у військовій формі, з серйозними намірами і свіжою свідомістю прийшов до військкома: «Кеп, я вже готовий служити, дякую тобі за розуміння!»
“Кеп” — це так називав свого ротного Володимир Арабський і його побратими, бо на той час Віталій Олійник був капітаном. Володя — не єдиний з атовців, хто в перший же день чи наступного приходив добровільно до військкомату і просився на фронт. Іноді хлопці були напідпитку, тому їм відмовляли. Але вони приходили знову, бо усвідомлювали: «як не я, то хто?» Чимало таких простих сільських парубків, хто з перших днів товпилися під військкоматами, сьогодні на першій лінії оборони, на «нульовці» при штурмі. Багато вже в безмовних рядах Небесної варти, багато поранених, в полоні… Один із класиків свого часу висловився: «Усе тримається на мужиках, які смерті не бояться». Я б сказала, що смерті бояться всі, але боронити Україну — це честь обраних. Якщо вже їм судилося загинути, то нехай Господь не залишає їхніх рідних і близьких самотніми у горі. А ми маємо допомагати війську всіма можливими способами, щоб разом вигнати російських окупантів навіки з нашої землі, аби загибель патріотів не стала марною…
У Володимира з мамою був тісний духовний зв’язок. Він міг не телефонувати їй щодня чи навіть тиждень. Вона хвилювалася, молилася і чемно чекала від нього вісточку. А за декілька днів до смерті сина пішла до церкви, та не змогла співати. Щось усередині ніби стискало горло, було якесь дивне відчуття тривоги — не такої, як завжди. Просто стояла мовчки, кажуть односельці. Це було минулої суботи. В неділю говорила з сином по телефону. А наступного вівторка її Володі не стало. Не витримало серце Воїна.
“Він би міг ще жити, якби вчасно пройшов лікування, — каже мама Володимира. — З лютого 2022-го я не бачила сина, його не відпускали у відпустку. Казали командири, що нема заміни. Але якби ті командири до хлопців ставились, як до людей, то, я думаю, не було б стільки загиблих. Так, ця війна жорстока. Але наші діти теж не зі сталі. Щоб мали силу оборонятися, їм потрібен був перепочинок. У Володі його не було 15 місяців…”
П’ятдесятирічний молодший сержант, старший водій автомобільного відділення 2 гаубичного артилерійського взводу 3 гаубичної артилерійської батареї 45 бригади Володимир Арабський помер 6 червня 2023 року у м.Кролевець Сумської області.
Уродженця села Великі Кусківці Борсуківської сільської територіальної громади зустрічала Лановеччина 8 червня на колінах. Сьогодні із захисником назавжди попрощалися у його рідному селі.
Національний стяг і теплі спогади про сина, його речі в кімнаті — ось і все, що залишилося згорьованій матері.
Щирі співчуття пані Анисії, близьким і родині та побратимам. Вічна пам’ять і вдячність тобі, Герою!
Наталя ГАМЕРА
Фото з сайту Борсуківської сільської територіальної громади
