Чим ближче наш екіпаж наближався до Херсону, тим більше хотілося сипати прокльони на російських варварів і тупу людиноненависницьку орду, що розв’язала цю війну.
Одні поля облогують, на інших пшениця торішня стоїть незібрана, обабіч дороги і трохи далі стирчать уламки ворожих ракет. Частенько зустрічали на полях стрічки. Не знаю, наскільки це вірно, але один військовий сказав, що так можуть позначати місця, де не розірвалися снаряди. Але це припущення.
Проїжджали через село Посад-Покровське Чорнобаївської громади. Тут до війни мирно проживало трохи більше двох тисяч жителів. Сьогодні ж, після смертоносного «руского міра» село зазнало такої руйнації, що не вцілів практично жоден будинок, загинули люди. Посад-Покровське розташоване вздовж головної траси. Їдеш, а за вікном — посічені снарядами й обгорілі дерева і транспорт, розбомблені приміщення адмінбудівель, приватні помешкання. На деяких виднілася синя плівка. Це накривали ті будинки, де залишилися чи повернулися жити власники. На вулиці — ні душі. Моторошне видовище…
В Чорнобаївці також є зруйновані будівлі, посічені снарядами паркани і дахи. Але так гарно цвіли абрикоси і де-не-де вишні, черешні, що мимоволі хотілося забути про війну. І що тій нечисті не вистачає? Чого воно біситься?!. Та живіть, любіть, працюйте, будуйте, подорожуйте… Ні! Треба випускати зброю, нападати на інші країни, нищити людей, руйнувати все навколо, вигадувати собі неіснуючих ворогів… Це менталітет російської нації…
А що в цей час українці? А ми обороняємось, захищаємося, згуртовуємося і допомагаємо один одному.
У Херсоні нас чекала приємна зустріч. Разом з нашим земляком Вадимом, військовим з аеророзвідки, заїхали до пані Лариси. Ця жінка не покинула рідне місто, коли вторглися окупанти. А це, нагадаю, відбулося в перші дні повномасштабної війни. Чи не щодня ходила на мітинги, не залишала роботу. Разом із знайомими і сусідами об’єднувались, висловлюючи протест проти завойовників. Розповідає, що містяни відкрито заявляли російським солдатам, що їх не чекали, що мирно жили і хочуть далі жити в Україні, намагалися стримувати в’їзд ворожої техніки на їхню територію, оборонялися «коктейлями Молотова», приходили з національними прапорами, українською символікою. Перші дні окупації сміливо проявляли свій протест, вимагали, щоб окупанти покинули Херсон. Але потім поступово почали зникати активісти. Люди занепокоїлись, бо помітили їхню відсутність на мітингах. Стало страшно. Проте відважні херсонці взялися партизанити, певний час відкрито не проявляли свою проукраїнську позицію. Але по всьому місту щоранку малювали жовто-блакитну символіку, вішали стрічки на деревах, прапорці, розкидали листівки, вбивали зрадників, колаборантів. Такі дії неабияк підтримували дух херсонців, вселяли віру в найшвидше звільнення з окупації та перемогу.
Пані Лариса розповідала, що окупанти змушували людей постійно мати при собі паспорт, перевіряли документи. А ще заходили в магазини і брали все, що хотіли, і не розраховувались. Здебільшого їх цікавило спиртне і закуска. А ще — побутова техніка. Одним словом — мародери. Заходили в кожен будинок, в кожну квартиру. Де не відчиняли дверей, то вони вибивали їх. Зайшли в під’їзд і до них. Навіть кодовий замок не став перепоною. Важко уявити, що пережили мешканці квартир, до яких наближалися варвари. Всі знали історію Бучі, Ірпеня, Гостомеля, де солдати росармії жорстоко катували і вбивали мирних жителів, гвалтували жінок і дівчат, мародерили по квартирах, нищили і трощили все, що там було. Тож херсонці боялися навіть погляду тих нелюдів. Серед них були і росіяни, і буряти, і ще якісь нечисті іншої національності, що воюють на боці рф. Істоти, що приходили в під’їзд, де жила пані Лариса і залишилося ще 14 її сусідів, не наробили великої шкоди. Тут були здебільшого люди старшого віку. Солдати оглянули квартири, шукаючи по всіх закутках чоловіків і ще не знати що, перевірили документи в кожного, звертали увагу на прописку, розпитували про інших членів сім’ї. Були випадки, що просили поїсти, якщо бачили готові страви на плиті. Щоб не наражати себе на небезпеку і зберегти життя ближнім, в їжі нелюдам не відмовляли…
Не хотілося б бути на місці тих людей у час окупації…
Серед чиновників окупаційної влади були й місцеві колаборанти (а як же без них). Саме вони і здавали інформацію про сім’ї атовців, військових, поліцейських, активістів патріотичного руху, волонтерів. Саме тому озброєні групи рашистів, що шастали по квартирах, мали відповідні списки і були добре поінформовані, де і кого саме шукати. А ще відвідували школи, дитячі садочки, інші приміщення зруйнованої ними ж інфраструктури міста й запевняли керівників, що все відбудують та зроблять краще, «чєм било в Украінє». Привозили російські підручники, змушували вчителів навчати дітей за російською програмою, заставляли ходити на роботу і вимагали, щоб діти ходили в школу. Натомість проукраїнські педагоги умудрялися вести навчання з дітьми дистанційно за українською програмою.
«Реконструйовувати» загарбники збиралися навіть ті будівлі, які не постраждали від вибухів, а просто давно не бачили ремонту. Навіть якийсь пісок привезли і вікна вибиті обміряли. Усе це, звісно ж, робилося на камеру для показу в расєї.
Зустрічала, пригадує пані Лариса, серед солдатів і таких, з якими хоч можна було говорити: «Ми розповідали їм, що нам не потрібна росія і її рускій мір, що ми сприймаємо їх окупантами, бо це українська земля, а вони вторглися до нас зі зброєю. Ми переконували, що їхня пропаганда хибна щодо уявного нацизму, бо ми просто любимо свою країну, тому захищаємо її. А світ, побачивши наш спротив, допомагає зброєю, оскільки це єдине, чим сьогодні можна зупинити росіян у цій війні, яку вони розв’язали. «Патєрпітє, ми здесь ненадолго», запевняли нас ті із солдат рф, які нібито мали чим думати. Принаймні нам так здалося».
Ще в перший день війни працювали магазини і були продукти. Потім почалася паніка, люди скуповували все, з полиць миттєво щезали консерви, вода, крупи, засоби гігієни, ліхтарики, свічки, сірники, запальнички… Ціни підскочили в рази. Власники невеличких крамниць намагалися все швидко спродати і закривали їх, боячись мародерів. А мародерили москалі несамовито. І в торгових центрах, і в квартирах. Виносили все, що потрапляло на очі. Український товар згодом у магазинах зник, росіяни завозили з окупованих Мелітополя і Бердянська, а російські продукти — з Криму. Але гіршої якості.
Хто встиг виїхати, тому пощастило не бачити всього цього. Але багато містян залишилося, проте сиділи в основному по домівках. Особливо після того, як дізналися про загадкове зникнення сотень патріотів, яких ординці катували і вбивали. Всі почували себе як в гетто, перебуваючи в інформаційному вакуумі. В соцмережах, телеграм-каналах російські медіа розганяли пропаганду і фейки. Українські медійники, якщо і працювали, то підпільно, журналісти переховувались або ж покинули місто. В Херсоні інтернет був, а ось зв’язок росіяни часто глушили.
255 днів провела пані Лариса та інші херсонці в окупації. Було важко. Насамперед психологічно. Плюс ціни на продукти і речі першої необхідності зашкалювали. Окупанти привозили гуманітарну допомогу, але навіть напівголодні, проте горді херсонці її не брали. За їхніми припущеннями, в чергах за гуманітаркою могли стояти переважно привезена з Криму «масовка» і місцеві персонажі, яким взагалі на все байдуже…
Усе це пані Лариса розповідала нам, пригощаючи смачнющим борщиком з квасцю і грибочками, а ще запропонувала на вибір пюре і макарони та овочевий салат із рідних херсонських овочів. Чекала нашого приїзду, наполягала, щоб заночували у неї чи в квартирі сусідки, яка також з радістю прийняла б у себе волонтерів. Коли ми запропонували картоплю, то вона ніяково сказала, щоб не несли мішок у її квартиру, а залишили на першому поверсі: розділить між сусідами. А ще пригостить хлібом з печі, який пекли наші господині.
З пані Ларисою ще живе поважний хвостатий і пухнастий муркотливий велетень, що захотілося сфотографуватися з ними.
Насправді у цієї жінки така позитивна аура, щирість та доброта, що шкода було відмовлятися від пропозиції залишитись на ночівлю. Але того разу наше волонтерське тріо «заколисував шепіт» близького гурчання артилерії поблизу аеропорту. Ми довго спілкувалися з Вадимом та його побратимами, пили чай на кухні і мріяли, щоб усі дочекалися Величного дня нашої Перемоги!
Тоді ще й гадки не мали про наміри росіян підірвати дамбу Каховської ГЕС. Сьогодні частина міста затоплена, частина Херсонщини під водою, загинули люди, тварини, залиті вже засіяні й засаджені (де це було можливо) поля. Область щодня піддається авіа та артобстрілам рашистів. Українці об’єдналися в допомозі херсонцям. Ланівчани також не залишилися осторонь: волонтери відвезли два буси з продуктами, одягом і речами першої необхідності.
Будинок, де мешкає пані Лариса, не зачепила велика вода. Містяни стараються підтримувати постраждалих від затоплень. Вдячні всім, хто їм допомагає.
Як зустріли херсонці військового і тернопільських волонтерів в одному із сіл ще до затоплення — про це розповім у наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
