Білозірко, Білозірко,
Де вже твоїх синів стілько…
Такі рядки із повстанської пісні періоду національно-визвольних змагань актуальні й сьогодні. Українці знову відстоюють своє право на свободу, на свою державу, на свою правду. І знову поповнюють ряди Збройних Сил України сини та дочки й нашого волинського краю. І віддають своє життя у битвах проти наглої рашистської орди. І плачемо-ридаємо, зустрічаючи сумні кортежі із полеглими воїнами, а в рідних обливаються кров’ю серця від болю за втраченими молодими життями…
З часу широкомасштабної навали путінської росії із Білозірського старостату стали на захист своєї вітчизни мужчини, які воюють в різних військових підрозділах. На великий жаль, вже другого захисника-героя зустріли білозірчани на щиті. Горе родини Батовських поділяє вся громада. І на колінах приймали кортеж із полеглим воїном Володимиром, що рухався по трасі з Тернополя, мешканці сіл Лопушно й Верещаків, Вишгородка і на майдані в Ланівцях. Панахида з участю священників району, слово о. Олексія Філюка про вдячність батькам, що виховали вірного сина України, якому ще не час було помирати.
Володимиру Батовському — командиру відділення кулеметного взводу 3 механізованого батальйону, який загинув 21 червня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Дружба, на Донеччині, було 26 років. Але це був справжній мужчина, якого односельці знали як спокійну, доброзичливу людину, а для рідних та друзів – щирий, добрий, веселий. Після закінчення 9 класу у Білозірській ЗОШ І-ІІІ ст. Володя навчався у Кам’янець-Подільському ліцеї з посиленою військовою підготовкою. А після цього ще освоїв у Тернополі будівельну спеціальність. Відбув строкову військову службу, а тоді уклав контракт на три роки у ЗСУ. Саме в цей час тривала антитерористична операція проти агресивної росії, в якій брав участь. Коли повернувся в рідне село, вирушив на кілька місяців до матері, яка вже працювала й жила в Італії. Там перебувала й молодша сестра Катя.
Володимир повернувся в Білозірку саме в той час, коли московське військо почало масштабний наступ на Україну. 8 березня 2022 року він разом із ланівчанином Богданом Мацюком поповнили ряди ЗСУ. Проводжала Володимира й сестра Оксана Довгалюк, яка постійно підтримувала зв’язок із своїм двоюрідним братом. Переживала за нього вся велика родина і в Україні, і за кордоном. А йому довелося пройти через важкі протистояння з ворогом під Северодонецьком, де були в одному підрозділі з Віктором Стасюком, який там загинув, в інших місцях Донеччини. За цей період був поранений. У вересні минулого року після контузії перебував у госпіталі, після чого на короткий час приїжджав додому, до батька.
У лютому 2023-го Володимир знову побував вдома в час десятиденної відпустки. 21 квітня заїжджав на один день, коли довелося ремонтувати машину. Ділячись із рідними, друзями інформацією про ситуацію в зоні бойових дій, він вірив у перемогу української армії над ворогом, а коли виходив на зв’язок, запевняв, що все буде добре. Його призначили командиром відділення, і з великою відповідальністю він ставився до своїх обов’язків, турбувався про побратимів.
21 червня Володимир Батовський з групою воїнів вирушив на завдання, під час якого попали під обстріли… Про все це розповів рідним Богдан Мацюк, що супроводжував свого полеглого друга до рідного дому, привіз його речі. Страшна вістка долетіла й до матері, яка приїхала з Італії. Вона не хотіла вірити, що втратила сина, і поїхала в Тернопіль, щоб переконатися в цьому. Оглянувши тіло, побачили знайоме тату із написом «Жити, щоб боротися!» — таким було кредо Воїна-Героя. Горе від важкої втрати брата привело в село і сестер Катю та Аню, що приїхала з Ізраїлю.
Володимир – життєрадісний, повний сил і планів на майбутнє, який хотів жити й радіти життю, створити сім’ю, бути щасливим на рідній землі – але все перекреслив ворожий снаряд… Йому назавжди буде 26! З болем у серці про це написала в поезії Людмила Максимлюк з Іспанії, яка була вчителькою Володі:
Сльози свічок і сумний парастас –
Лиш до труни припаде згорьована Мати.
Тату, рідний, зустрінь мене в хаті!
Хліб весільний для мене печуть…
Сумніі хлопці, свати-солдати,
Гірко його роздадуть.
Я їду додому Героєм!..
Позаду-пекло бахмутське і дим…
І Отче наш перед боєм,
І пам‘ять вічна, і слава вічна,
Хто життя віддав молодим!..
Останню ніч провів у батьківській хаті молодий Воїн-Герой. Сьогодні його провели на місце вічного спочинку.
Молитва, загальнолюдська туга, роздали коровай, прозвучав останній залп-салют… І полетить душа Володимира на небеса, де поповнить ряди Ангелів Світла та Добра, заради чого віддають життя молоді сини нашої землі.
Пам’ятаймо і шануймо їхню жертву! І підтримуймо у боротьбі наших воїнів, забезпечуючи їхні потреби, молячись про їхній захист! Вічна пам’ять і слава полеглому Герою! Щире співчуття родині!
Марія РОМАНЧУК