Тарас Опалько — уродженець села Борщівка, що на Лановеччині. У сім’ї був молодшим сином. Батько Юрій за часів АТО служив у війську, зараз знову захищає Україну в лавах ЗСУ. Брат мами Людмили також військовослужбовець.
Тарас був працьовитим, послушним, добрим, спокійним. Від мобілізації не ховався, але й не особливо рвався до війська. «Як я зможу вбити людину?!», — не раз повторював у розмові з друзями. Боявся, що це йому не під силу…
Історія про те, як Тарас Опалько потрапив до війська, вражає та обурює одночасно. Як розповідають знайомі, на третій день Великодніх свят хлопець їхав у Чернівці на роботу. Працював там на будові. На одному із блок постів по дорозі його затримали. Деякий час зв’язку з ним не було, рідні хвилювалися, розшукували навіть через правоохоронні органи. Потім Тарас вийшов на зв’язок. Як виявилось, його навіть не відпустили додому, не дали можливості повідомити рідним, де він, поспіхом провели медогляд та відправили в Рівне у військову частину. Звідти хлопець уже повідомив про своє місцеперебування. Далі на п’ять тижнів відбув у Британію на навчання.
Сподівався, що повернувшись з-за кордону, матиме у липні відпустку на 10 днів за рапортом про одруження. Разом з нареченою Вікторією мали намір розписатися. Дівчина вишила рушники, молодята купили обручки, приготували вишиванки. Людного святкування не планували — лише з найближчими. Проте мрії молодих здійснитися не судилося.
Після навчань у Британії Тарас із побратимами потрапили на Донбас. Оператор 1 відділення протитанкових ракетних комплексів 2 механізованого батальйону, солдат Тарас Опалько третього липня вирушив на своє перше бойове завдання.
З того дня зв’язку з ним не було. А з 7 липня вважався зниклим безвісти. У матері, батька, нареченої та всіх, хто знав Тараса, жевріла надія, що живий, думали про полон, про поранення. Головне, аби живий… Проте 18 липня військові мотопіхотного батальйону тіло хлопця евакуювали з території поблизу населеного пункту Дружба Бахмутського району. Загинув.
20 липня молодий солдат повернувся додому. На жаль, не під вінець, як планував, а на щиті.
З палаючого Донбасу приїхав і батько попрощатися зі своїм Героєм. Саме цей мужній чоловік, затиснувши біль свого серця у кулак, упізнав сина у морзі. На грудях Тараса був медальйон із фотографією, на якій вони з коханою разом. Цей медальйон передали Вікторії. Молоді люди були щасливі разом, мріяли, кохали, будували плани на майбутнє. Після Перемоги. Вона обов’язково буде, однак Тарас і Вікторія зустрінуть її не разом.
Розривається від болю серце матері. Її син Герой. Але що їй з того? Вона бажала йому кращої долі, але проклята війна і московська нечисть убила її надію.
Батько готовий до помсти за свою дитину. Він не зі сталі, хоч і намагався триматися на похороні. Місцева волонтерка і поетеса Ольга Цісаренко у день поховання написала емоційний вірш:
Серце воїна також плаче,
В нім гаряча пульсує кров.
Він ніколи їм не пробачить,
Син у засвіти відійшов.
І які б не були канати,
Замість нервів, бринять в напрузі,
Серце воїна – серце тата!
Він у формі, немов в кольчузі!
Закувати б гнів у кайдани,
Де подіти тягар від болю?
Бо із сином на двох одні рани,
Вдвох померли на полі бою.
Не стримував сліз старший брат. Нема Тараса. Нема рідної душі. Немає більше брата. Полинув ангелом у небо.
Провести молодого Героя в останню дорогу, до місця вічного спокою зібралася уся Борщівка, приїхали родичі, друзі, побратими.
Військовий залп, національний стяг, пам’ятний лист і коровай… сумний коровай зі стрічкою національних кольорів.
Сьогодні їла коровай весільний
Вкусила… ніби з’їла полину
Гірчить, пече у горлі, серці, жилах
Нема в нім солоду, повнісінький жалю!
Мука весільна скроплена сльозами,
Замішена не в радість, а в біду
Печений хліб весільний в путь останню
Найкращому з Синів, що згинув у бою!
МузИки грають пІсні теж сумної,
Бо Молодий вернувся ,,на щиті,,
Квітками встелена дорога вся Герою
Які ж його роки? Що бачив у житті?
Церковні дзвони кличуть не до шлюбу
І Молода не в білому вінку…
Він так її кохав:єдину, вірну, любу
Та вже не стануть на весільнім рушнику.
Мій добрий Боже! Дай родині сили
З бідою, з горем справитись, з слізьми,
Прощаються вони навіки з Сином
Старі дорослі сиві сироти війни… (Іванка Черевата Прибит)
Спочивай з миром, Тарасе. Нехай Господь прийме твою світлу душу у Своє царство, до небесного легіону, а рідним дає силу продовжувати життя із незагойною раною.
Щирі співчуття мамі Людмилі, батькові Юрію, братові Віталію, нареченій Вікторії та всій родині.
Наталя ГАМЕРА
