Людина планує, а Бог керує. Ця приказка постійно вертиться в голові, коли готуємось і рушаємо в дорогу. Бо ще не було так, як планується. Чимало спонтанностей та авральних рішень виникають по ходу…
Нагадаю, екіпаж Олександра Цимермана, залишивши далеко позаду колег з нашого каравану, попрямував з машинкою для підрозділу Едіка Музичука на Курахове. Нас навіть на блок пості не особливо перевіряли. Щоб не затримуватись, ми промчали через Покровськ без зупинки. З вікна привітно помахали руками Сергієві Гончаруку, який уже чекав волонтерів. Це мить — наче потяг і пасажир на пероні… Або як з казки «Гуси-лебеді», мовляв, «за нами інші летять, з тобою зустрінуться»…
У Покровську екіпажі Володі Баска й Олексія Жмудя, Романа Гончарука і Віталія Вів’юрка та Валерія Собчука й Олександра Бурака запланували зустрічі з побратимами легендарного командира Максима Мороза, а також з Дмитром Хлистуном, Михайлом Доценком та Сергієм Гончаруком. Хлопці несуть службу в небезпечних місцях і добре, що знайшли можливість виїхати та хоч на деякий час переключити свої думки.
Тримаємо зв’язок з Валерієм Собчуком. Кажу, що затримуємось поблизу Курахово через поломку Сашкиного буса. Оскільки час на місці не стоїть і потрібно завидна приїхати до Слов’янська, то ЗІЛ і його команда рушають до Костянтинівки.
Неподалік Кліщіївки лановецькі волонтери здибалися з Олегом, командиром і побратимом нашого Дмитра Харчука із 80-ки. Поки «Грім» виконує не менш важливе завдання щодо відновлення свого здоров’я після важкого поранення, волонтер Валерій Собчук час від часу виконує прохання військових з цього підрозділу. Коли випадає найменша нагода зустрітися знову — це завжди приємні моменти взаємної шани і вдячності. Бо тут подібні побачення лише між тими, хто в ЗСУ, або для ЗСУ.
Поки Саша Цимерман «вмовляв» свого «залізного волонтера» продовжити роботу, поки знайшли місце, де залишити лафету, то в Костянтинівці одна із локацій перетворилася на такий собі «лановецький базар», як пожартував колись Сергій Іванов.
На здибанку з різних частин і місць приїхали Женя Гребельний, Віталій Кузьмич, Ярослав Кравець, Володимир Паламарчук. Тут лафету Володі Баска спочатку звільнили від машинки для Володі Паламарчука й одразу ж завантажили машинкою Богдана Мацюка, яку забрали на ремонт у Ланівці. Така собі волонтерсько-військова рокіровочка вийшла.
Поки ми під’їхали, то наші дбайливі волонтери повіддавали хлопцям гостинці. Фоток, зрозуміло, ніхто майже не робив, бо такі емоції переповнювали від зустрічі, що було, кажуть, не до патрета.
Ярослав Кравець — всі знають його як Джафар — це козак з досвідом ще з часів АТО. В Ланівцях я ніби ніколи з ним не бачилась. Пригадала нашу зустріч в Лисичанську в 2015 році. Характер не змінився, чуб і вуса козацькі на місці, але теперішня війна дронів і важкої артилерії, війна з надлюдською жорстокістю ворога добряче залишила слід на обличчі та в душі Джафара. Дуже втомлений, виснажений, але йому, як завжди, нічого не треба, у них, як завжди, все є, фоткатись не буде, прапор підписувати не має часу… Проте за побратима потурбувався: взяв передачу «Джексону» — ланівчанину Толіку Діденку, з яким служить разом у легендарній 80-ці. Він теж один із тих патріотів, котрі усвідомлюють, що «як не ми, то хто?!», але в той час був саме «на роботі». А шкода, хотілося побачитись.
У Ярослава Кравця, цього мужнього та мудрого воїна і син такий же сміливий. Він зараз теж у війську, лише на іншому напрямку. Батько і син захисники. Дай, Боже, сили і здоров’я сім’ям усіх захисників і захисниць. Бо в них зараз життя — в телефоні, де тільки звідти може прийти очікуване: «в мене все добре», «+», «норм», «на роботі, зв’язку не буде 5 днів», «живий»… Одна мама говорила: «Ніколи б не подумала, що так радітиму отому «норм»! Хочу знати, де, як він, хто з ним, чи не голодний, чи не болить що… але «норм» чекаю, як самого сина живого вдома, з дітьми, з дружиною. І здається, більше ніяких подробиць не хочу, лиш би рано і ввечері побачити на екрані оте бажане «норм»…
Євген Гребельний — також воїн з досвідом служби під час так званої АТО. Сміливий, розсудливий, завжди на позитиві. Таким пам’ятаю його ще з нашої першої зустрічі десь на території бойових дій у 2015-2016-му. Знайшов хвилину, аби привітатися із земляками і зараз.
Віталій Кузьмич теж приїхав. До речі, зараз іде збір у волонтерки Оксани Жмаки на монокуляр для цього хлопця. Він у ремроті, а часті виїзди вночі потребують додаткових «очей». Треба підсобити воякам.
Цього разу Володя Паламарчук уже не буде проситися до Віталія Кузьмича, щоб «закинув» його на базу. Він тепер знову «на коні». Не приховував радості від зустрічі з волонтерами, був розчулений турботою з машиною для нього. Передавав вдячність усім жертводавцям, завдяки кому такі поїздки волонтерів відбуваються — доставити, насамперед, техніку, а також інші важливі штуки військовим і заодно смаколиками домашніми порадувати. Колективу «Барви Волині», в якому співає і Володя, — величезний привіт передавав, рідним іванківчанам — особливий пошанівок від нього і вдячність.
Я на День міста Ланівці купила на ярмарку в Наталочки Сільванюк брелок і браслетик. Ця творча непосида й активна волонтерочка творить своїми вмілими ручками чудеса, а виручені кошти жертвує на допомогу ЗСУ. Наталю, твій браслетик я подарувала волонтерові Віталію Данилюку, який займається доставкою машин в Україну. А брелок відтепер несе службу на фронті. Буде хлопцям наш з тобою маленький талісман. Не очікувала, що така дрібничка розчулить Володю.
Усі нібито і поспішали, але не приховували, що роз’їзджатися не хотіли. Тут бачу, під’їхала машинка з військовими. Спека, а автівка вся в болоті. Вояки замурзані, одяг брудний, скидають з себе важкі брудні обладунки. Взяла вареників, печива, кавуна занесла їм. Дякують, а в очах настороженість, недовіра. «Ми з Тернопільщини, кажу, машини пригнали, маємо трохи домашнього, захотіли пригостити». «Якщо з Тернопільщини, то добре». Мають хлопці недовіру до місцевих, бо мали прикрі випадки з ними. Я навіть не спитала, звідки вони, бо двоє спілкувалися російською, а троє українською. Саме повернулися із завдання. На пікапі прикрите важливе військове обладнання. Молоді. Хотілося плакати й обійняти їх. Стрималась. Мабуть, в такому випадку краще печенько…
Ще одна бойова автівка під’їхала, то там хлопці тільки їдуть на роботу. Ще самі бадьорі, чисті, а машинка на ладан дихає. Не поспішаючи, невдовзі погуділи нею в невідомість.
А наш волонтерський караван, тільки возз’єднавшись, знову роз’єднався. Екіпаж Сашки Цимермана погнав десь у місто до автомайстра. Роман Гончарук з Віталієм Вів’юрком на машинці і Володя Басок та Олексій Жмудь з машинкою Богдана Мацюка на лафеті поїхали в Дружківку довшою, але ніби трохи кращою дорогою. Я пересіла в ЗІЛ до Валерія Собчука і Саши Бурака і ми поїхали коротшою, але дорогою, яку можна назвати хіба «напрямком». Такі калабані там — до пів колеса вантажівки…
Про те, якого дивного пасажира повіз в Ланівці Володя Басок, кого розшукували і кого не дочекалися, як передавали майже вночі джип та де застала нас комендантська година — про це в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
