Сонце, як не пручалося, але поволі опускалося донизу. Ми поспішали. Захід на сході, як відомо, настає раніше.
Екіпаж Олександра Цимермана, після відвідин автомайстра в Костянтинівці, помчав у Краматорськ, де Анатолія Рудіка, який їхав з нами всю дорогу, уже зачекались побратими. Не знаю, як він сприйняв та які залишив враження від круїзу з нашим гуртом дорогами війни, але точно знаю: згадувати матиме що. Толік на добу став частинкою волонтерської команди, тож разом з водіями турбувався про усунення неполадок в бусі, розвантажував посилки, підписав прапор, а ось сфоткатись разом більше не було змоги.
В Дружківці із задоволенням і великим почуттям вдячності обняла наше лановецьке Сонечко — Таню Василинюк. А яка була зворушлива зустріч батька з донькою-захисницею! Словами емоцій не передати.
Найперше, що сказала Таня, то почала вибачатись за свій вигляд, бо саме попрала одяг. Боже дитя, їй богу. Її чоловік Павло був у той час в штабі, то не зміг приїхати до нас. Так, з протезом він і далі продовжує військову службу. Таня приїхала з побратимами і… котом. Вусатий наче розрада дівчині, яка дуже сумує за маленькою донечкою Міланкою. Але цього разу передала свого пухнастика татові додому. Кіт їхав у буді всю дорогу.
На цій локації ми зустріли ще одного ланівчанина. Холодильник (перед тим раніше пральну машинку привезли волонтери), зварювальний апарат, купа якихось речей… усе це потрібно дбайливому господарю, котрий турбується про побут своїх побратимів. Саме таким є наш Вітя Прокоп’юк. При цьому і військову службу справно несе. Він такий: небагатослівний, серйозний, виконавчий. За що і поважають його і в рідних Ланівцях, і на фронті.
З Дружківки екіпаж Володі Баска та Олексія Жмудя з машинкою Богдана Мацюка на лафеті та пухнастим пасажиром у бусі, екіпаж Романа Гончарука і Віталія Вів’юрка машинкою для Діми Максимчука поїхали в Слов’янськ. А ми з Валерієм Собчуком і Олександром Бураком порулили ЗІЛом у Краматорськ на здибанку з Іваном Дуциком, Володимиром Стецюком та Валерієм Гаврилюком.
Іван і Володя вже чекали у визначеному місці. Ми швиденько розвантажили передачі їм і залишили трохи домашньої здоби Валерію.
Він не мав машини. Якби ми були не ЗІЛом, то б заїхали, куди потрібно. Але вантажівка — не найкращий ТЗ для кружляння містом. Уже добряче стемніло, як ми, не дочекавшись земляка, змушені були рушити на Слов’янськ. Але Валерій Гаврилюк — то такий відповідальний хлопець, що через декілька хвилин скинув фото, що передачку отримав. Дякував господинькам. Війна, на жаль, триває, тож у нас ще буде нагода познайомитись ближче. Важливо знати, хто нас захищає, кому маємо бути вдячні ми.
Підмога вчасна, бо тільки заїхали на нове місце, ще ніби не було нічого. Шкода, що вареників не перепало їм. Хай би хлопці з’їли, бо їх у нас було вдосталь. Але в різних машинах. У вантажівці або вже не залишилося тоді, або хлопці не знайшли, бо не видно, світили ліхтариками.
Місто огортала пітьма. На блок посту до Слов’янська наш потужний агрегат безперешкодно проїхав, не зупиняючись.
Тут нас уже чекала вся волонтерська команда. Одразу ж приїхав і Дмитро Максимчук з побратимами. Довантажили хлопцям машинку і вони поспішили в напрямку, де давно не чути тиші.
Володя з Олексієм, вивантаживши з буса залишки добра, одразу взяли курс на Ланівці. Кажуть, перевіряли їх на кожному блокпосту настільки ретельно, що зазирали навіть у бардачок і запитували, від чого пігулки… Кіт був в шоці від того шмону посеред ночі. Але чемно сидів, лише очі перелякано блискали на світлі ліхтариків.
А ми, хто волею-неволею залишилися, поїхали ночувати до наших хлопців на базу, неподалік Слов’янська. Змучені ще з підготовки до рейсу, за ніч і день в дорозі, кожен хотів просто випрямити ноги. Але нас чекали тут. Чекали ЗІЛ і були вдячні за ту роботу, яку зробив лановецький тил і волонтери, щоб його придбати, підшаманити і пригнати у прифронтовіття. Олександр Демчук і Петро Бондарець нагодували бажаних гостей вечерею. Потім приєднався Ігор Биць. Так співпало, що його на бойових позиціях поміняв наш Тарас Кравчук, тож Ігорко не упустив можливості за декілька кілометрів приїхати на вечірню здибанку з друзями з рідного містечка. Хотілося бачити і Тараса. Він та його родина багато допомагають війську, підтримують кожен волонтерський збір. І ця поїздка також не була без фінансової підтримки Кравчуків. А я, до речі, від волонтерки Олесі Стогній, коли вона наготувала посилки землякам, дізналася, що Тарас в ЗСУ.
Ночували ми в солдатських «хоромах». Не знаю, як хто, а я міцно спала до 5 ранку. Мені вділили окремий «номер» — мерседес. Хлопці ж хропіли в сусідніх машинах і автобусі.
Хто допомагав ремонтувати бус і яким насиченим зустрічами був наступний день, як і де пройшла ніч під звуки ворожої артилерії — про це та інше в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
