У вікно моїх тимчасових «апартаментів» пробиралися крізь хащі перші промені сонечка. Чути було навіть пташок, десь неподалік перегукувались собаки. І все ніби звично, наче в селі на хуторі. Якби не війна, а я неподалік від лінії фронту…
День почався з кави і… вареників.
Петро Бондарець, а потім і Сашко Демчук заметушилися на своїй імпровізованій кухні, щоб приготувати волонтерам сніданок. Кава — само собою. А коли почали підігрівати вареники, то я згадала коментар однієї мами військового: «Щоб тим валантьорам вареники і моє дякую поперек горла стали…». Я не маю образи на емоції рідних військових, з розумінням ставлюся. Тим більше, що нас нема в чому дорікнути. Бог свідок і наша совість чиста. Але чесно, не лізли в горло ті вареники… Проте розуміли, що це снідання може бути єдине, що ми їли за цілий день. Ніколи ж не знаєш, як складуться обставини. Тому снідали тими варениками, жартували і знаєте… поперек горла не стали нікому. Волонтери ж не чупакабри безпритульні чи «адьютанти декабристів» — це люди, які з доброї волі звалили на свої плечі те, чого не кожен може навіть усвідомити й зрозуміти. Але зараз не про це. Варенички, до речі, були смачні! Як і Наталчині котлетки, які Саша Цимерман приберіг до ранку (мало лі шо…).
Саша Цимерман, Саша Бурак, Сергій Музичук поїхали з самого ранку ремонтувати бус. Потік радіатор, потім «вилізли» ще декілька серйозних неполадок. Автомеханіки зрозуміють, скільки з цим мороки. Думки водіїв розділилися: Сашка наполягав, щоб запаяти старий, а хлопці пропонували купити новий радіатор. Зрештою, стратили цілий день, запаяли старий, а ще дуже допоміг з ремонтом наш Руслан Козел. «Ви допомагаєте нам, а ми хочемо віддячити і вам», — і не зізнався, скільки заплатив за вирішення питання.
Ой, ще хочу сказати одну детальку. Коли ми звечора мостилися на ночівлю, Романові Гончаруку запропонували спати в якомусь приміщенні. Дверей нема, вікон нема. В сусідній кімнаті на смітнику порпалися щурі. Брррр. Не дуже приємна компанія, тож Рома в темряві знайшов інший куток. А коли розвиднілось, то роздивився навколо. Андрій Литвинюк і Саша Демчук тут влаштували такий собі спортзал. Волонтер не упустив нагоди підтягнутися на перекладині.
А день був настільки насиченим, переповненим емоціями, що аж дух перехоплювало. Хочу, щоб ти, мій любий читачу, знав про це і пережив разом з нами і хлопцями ті радісні моменти.
До Слов’янська ми з Валерієм Собчуком, Романом Гончаруком і Віталієм Вів’юрком їхали ЗІЛом, бо в нього переклали всі посилки. Вантажівка залишалася четвертим ТЗ у цій поїздці, який ми мали офіційно передати.
Першим в обумовлене місце приїхав Руслан Козел зі своїм командиром. Прямо з бойової позиції.
Втомлений, брудний, але як завжди — позитивний. Він ще вдень згодився водіям і приїхав до нас увечері.
Ще одна із надзвичайно приємних зустрічей — це історик, краєзнавець, архівіст, громадський діяч Сергій Лисак. На його очах твориться історія, учасником якої він є ще з часів АТО. Зараз разом із побратимами перебувають на одному із пекельних напрямків передової.
Роман Ліщук — то хлопець-веселка. За будь-яких обставин — з усмішкою. Приїхав на пікапчику, який передав дбайливий і щедрий волонтер Віталій Данилюк. На його рахунку — понад сотня особисто пригнаних з Лондона автомобілів. А ще декілька з них придбані власним коштом і коштом його друзів та подаровані ЗСУ. Твої машинки, Віталік, бігають вправно і служать вірно нашим захисникам. Емблемку «Тазики для ЗСУ» — легко розпізнати.
Одну з автівок, до речі, ми випадково побачили тут. Ту, що для підрозділу Михайла Рибака, за яку заплатили 141 тисячу гривень, а решту доклав Віталій. Валєра Собчук набрав до Михайла, але виявилось, що не він був тоді за кермом.
Ще одна машинка — Т4, яку купив, перегнав через кордон Вітик Троян, а Валерій Собчук пригнав в Ланівці ще й мало штраф не заплатив «за лампочку» — промчала по дорозі до міста. Впізнали. Але не бачили водія.
Поки чекали Вадима Чернія та Назара Сосну, під’їхала машинка військових. Хлопці зупинилися на каву. То були львів’яни. Рухались на Куп’янськ. Ми пригостили їх варениками, печивом, а ще дали відерко салату з капусти. Розговорилися, навіть телефонами обмінялися, а потім хлопці помчали в своїх справах. Аж тут, через деякий час на телефон до В.Собчука приходить відео. Виявляється, коли відкривали багажник у машині, відерко з капустою впало і розбилося. Салат настільки був смачний, що хлопці демонстрували, як смакують ним навіть з асфальту. Питали, чи нема в нас ще, бо їм сподобався і заїдуть ввечері за відерком. Я скинула відео Іванці Ящук, яка організувала приготування цього салату. На загал не виставляю, бо м@скалі розкрутять в мережі, мовляв, як українські солдати харчуються… Ввечері Валєра таки їздив до них на зустріч і салатик львів’янам вділили.
Вадим Черній приїхав зі своїм побратимом бойовою машинкою і забрали Назара Сосну по дорозі. Оскільки Назарові посилки залишилися на базі в хлопців, ми поїхали за ними.
Отак сиджу в реанімобілі, розглядаю його вміст і, здається, чую стогін. Відчуття, ніби переслідує запах смерті і крові. Господи, як важко доводиться нашим бійцям, санітарам і медикам. Люди! Цінуйте їхній щоденний подвиг! Вони б з радістю помінялися місцями з тими, кому важко в тилу і «не фатає грошей на хліб», зато спиртне не виводиться з хати; «нема зараз грошей», зате з’являється нова недешева сукня; «нехай злодії дають», а в той час самі не проти поцупити що не так лежить… Я не вправі засуджувати вчинки людей. Просто хочу від усіх розуміння всієї трагічності ситуації, в якій опинилася Україна та українці через стратегічні й добре продумані дії російських пропагандистів та владних монстрів.
Про ніч у прифронтовому містечку, про тривожну ранішню каву і «піксельних» супутників у волонтерській команді дорогою додому читайте в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
