Клята війна змусила багато сімей покинути своє житло, родину, друзів – все, що було таке звичне і своє, та переїхати в інше місце проживання – «на чужину». Уявити себе на їхньому місці страшно, а пройти їхні випробування – суцільний жах.
З таким жахом стикнулося багато українських дітей. В суцільному стресі діти живуть і до тепер.
Багато терпіння, толерантності та професіоналізму докладають вчителі шкіл нашої громади, аби працювати з такими дітьми. Це не просто. Кожна дитина індивідуальна зі своїм болем та зраненою психікою. Одні швидко адаптовуються до нових реалій життя, інші ж важко це переживають. Але одні і другі виношують в собі одну мрію: якнайшвидше повернутися в рідні місця, до рідного дому.
Якщо діти раніше розмовляли російською мовою, то їм потрібно більше докласти зусиль у навчанні в українських школах. Тішить одне: є випадки, коли діти -переселенці, навчаючись 2 роки у нашій місцевості, швидко вивчають українську мову і навіть роблять зауваження місцевим школярам, коли ті вживають русизми у спілкуванні. Є надія, що наша Україна стане для всіх українською, що всі діти будуть розмовляти українською, думати українською, мріяти українською. Шкода, що це усвідомлення дається такою дорогою ціною.
Софія МАГДИЧ,
студентка 1 курсу Тернопільського національного педагогічного університету.
