Простий сільський юнак, якого всі завжди лагідно називають Ростік, – це така собі кулька позитиву, енергії, добродушності і неймовірної відваги. Народився і виріс у селі Білозірка, що на Лановеччині. В школі особливими успіхами у навчанні не вирізнявся, був скромним, слухняним, працьовитим, виконавчим, з іскоркою в характері.
Вчитися у виш не пішов, відслужив строкову в армії і подався заробляти гроші. Мав роботящі руки і смекалисту голову, тож раду собі давав. А коли потрібно було допомогти сестрі Оксані, то розділив її труднощі.
— Нас в сім’ї четверо: троє братів і я, – розповідає Оксана Ходзінська. – Але дуже близькі та особливо довірливі стосунки у мене з Ростіком. Рік різниці, а ми наче двійнята. Був період, коли в моїй сім’ї була скрута. Моя донька – особлива дівчинка, і потребувала відповідного догляду і коштів на лікування, тож Ростік нам дуже допомагав. Він хрещений нашої Насті, і цей статус цілком виправдовує. Я надзвичайно вдячна братові за його турботу, теплоту і фінансову підтримку. Він дуже добра і милосердна людина. І мої діти люблять його не менше, ніж я.
Коли розпочалася війна, яку на той час назвали АТО, Ростік Нагорний був мобілізований до війська. Я запам’ятала цього хлопця з-поміж інших тому, що він з села, де жила моя бабуся і я всі канікули проводила в Білозірці. А ще він єдиний, хто, демобілізовуючись, зателефонував мені і запитав, що робити з бензопилою, яку купували за волонтерські кошти і я особисто доставила йому в Торецьк, що біля Попасної. Тоді, у 2015-му, саме йшли гарячі бої на Луганщині. Ми з волонтером з Лисичанська паном Петром Гуртовим їхали його машинкою, а неподалік лунали вибухи, здіймався чорний дим і було видно частину окупованої росіянами території за Торецьком.
— Ти не боїшся? – запитав мене пан Петро і гучніше підкрутив музику в магнітофоні машини.
— Не знаю, – кажу. — У мене хлопець не виходить на зв’язок, а я навіть не знаю, з якої він бригади. Знаю тільки, що з Білозірки. А боятися буду вже вдома, коли прийде реальне розуміння, де я була…
Того разу ми з Ростіком не зустрілися. Хлопці на крайньому блок посту сказали, що декілька хвилин тому артилеристи відпрацювали по ворогу і, очевидно, заховали гармату в укриття і сховалися в криївку, де немає зв’язку. Ми вимушені були залишити передачі для підрозділу, де служить наш Ростік, трохи домашніх смаколиків вділили і військовим на тому блок посту, бо чужих захисників для нас немає. Вони все потім передали.
Ще одну зустріч з Ростіком мали в Бахмуті також у період АТО. Приїхали знову з Олександром Цимерманом, Ларисою Мисюк і Володимиром Зуєвим з допомогою для земляків.
Наступного разу з Богданом Полозом і Віталієм Данилюком примчали прямо на бойову позицію артилеристів у Часів Яр взимку 2023-го.
— Нас п’ятеро, – сказав Ростік. – Якщо є тільки одна балаклава, то я її не візьму. – Ця фраза прозвучала від молодого бійця як свідчення міцного побратимства наших найкращих. Ми залишили їм замовлені речі, яких нереально купити в прифронтовому місті, вділили трохи домашніх гостинців. І хоч поблизу лягали снаряди ворожої артилерії, їм у відповідь летіли з гуркотом наші, та хлопці з приємністю ознайомили волонтерів із своїм побутом на вулиці біля гармати і в криївці, яку обігрівав вогник виготовленої в Шушківцях буржуйки.
Такі теплі зустрічі, звісно ж, незабутні…
А в травні 2023-го мені зателефонувала сестра Ростіка Оксана і повідомила про поранення… Ми з його рідними поїхали тоді в Харків у госпіталь, куди він був доставлений з донецького Нью-Йорку.
— От поставлять мені залізні ноги, то поїду до хлопців шукати свої ноги, – жартував, як завжди, Ростік. Але в очах – сум, розгубленість і неприховане відчуття нестерпного болю. Боліли ноги, яких нема, боліла душа, яка не знала, як з цим реально впоратись і жити далі.
Шоковий стан, коли сталася трагедія, тримав молодого бійця в свідомості. Він, каже, бачив, як частина його ноги лежала у нього на грудях, іншу відкинуло. Турнікети накладав побратим.
З Харкова нашого хлопця евакуаційним потягом перевезли до Львова. Там біля нього упродовж декількох місяців по черзі вартували сестра Оксана і брат Андрій, навідувалися рідні, друзі, побратими.
Період лікування, операцій, стабілізації організму, звикання до протезів, рік в оточенні чужого болю в середовищі таких же героїв війни був надзвичайно складним. Фантомні болі дошкуляли, зневіра у власні сили та ускладнення провокували жахливі думки про те, чи варто жити так…
Як би людина не намагалася вдавати, що «все добре», «я справлюсь», однак самому не справитись, бо не все так просто. Тому треба мати надзвичайну мотивацію і сильну підтримку оточуючих, щоб не впасти в прірву, з якої не всі годні вибратись.
Такою величезною підтримкою Ростіку увесь цей непростий час були і залишаються його близькі та побратими, але найбільше – сестра Оксана з сім’єю.
Рік неймовірних зусиль у боротьбі за можливість жити максимально повноцінним життям, періоди розчарувань, зневіри і впадання в депресію минув, залишивши пам’ятний рубець у свідомості молодого бійця.
Ростік не лише намагався приймати свою долю як належне, але й слідкував у соцмережах за зборами на потреби військових і донатив. Навіть попри все прожите-пережите, говорив про наміри повернутися в стрій.
– Десь там на Донеччині лишилися мої берці, а вони були класні, – із серйозністю в голосі жартував Ростік. – Треба їх знайти…
Приємним спогадом залишило перебування нашого Ростіка на реабілітації в Микулинцях. Повернувся, наче з курорту. Хоча той період реабілітації був і болісним для тіла, і водночас лікувальним – для зраненого тіла і підірваної психіки.
Приїхав у Ланівці, ми зустрілися. Ледь стримувала сльози, коли він хвалився, що ходить на своїх залізних ногах.
Два тижні, як мобілізували до лав ЗСУ Андрія Нагорного. Свого брата, сина, дядька, племінника і внука проводжали найрідніші. І серед них – старший брат, ветеран війни Ростік і їхній дядько, дійсний військовослужбовець ЗСУ Володимир Ісько. Ніхто з них не хоче воювати. Але розуміють, що захищати країну – якщо треба, то треба…
А історія, яка трапилась із нашим воїном-героєм нещодавно в Тернополі, настільки шокувала та вибила з колії і самого Ростіка, і його швагра Івана, котрий був з ним у той злощасний момент, і мене, коли це почула…
– Ми з братом іноді гуляємо містом, – розповідає Оксана. – Люди по-різному реагують на хлопців з протезами, на кріслі колісному чи з милицями. Спочатку Ростік ніяковів, коли на вулиці підходили до нього незнайомці, обіймали, дякували, або ж зустрічні перехожі просто клали руку на серце і схиляли голову. Не знав, як відповідати, як себе поводити. Вже пізніше став спокійно сприймати подібні прояви уваги, розумів вдячність людей.
Якось у магазині до Ростіка підійшла жінка старшого віку. Співчутливо дивилася на нього, ніби якісь слова підтримки висловлювала. А потім видала: «Певно, вдягни штани, нАшо люди мають зглядатися»…
Ви серйозно? Хто ще вважає, що поранені демонстративно виставляють «залізяки» на всеогляд? Ви думаєте, їм так хочеться?!. Просто тканина одягу зачіпається за згини штучних ніг і це створює незручності при рухах. Ось, чому шорти, ось, чому підкочені штани…
Ростік нещодавно завершив епопею з упорядкуванням необхідних документів й отримав статус особи з інвалідністю 1 групи внаслідок війни. Повний енергії і сил у міру своїх можливостей має намір знайти роботу чи займатися допомогою військовим на фронті не лише донатами, а й власною працею.
Днями він став хрещеним татом маленькому Богданчику – синові свого односельця, друга і також ветерана АТО, воїна ЗСУ Тараса Коляди. Щиро радію за цих хлопців, вдячна їм за захист і переживаю за їхню долю, як за своїх синів.
Отакі герої живуть серед нас – зі своєю історією, своїм болем, своєю боротьбою за життя. А нам залишається всіма зусиллями допомагати захисникам і захисницям на фронті і в тилу, навчитися керувати емоціями та висловлювати підтримку не лише жестами вдячності, а й правильними словами, дієвими вчинками і донатами.
Наталя ГАМЕРА
