Землю притрусив сніг, а під ним – лід. Така собі ковзанка. Стараюся бути обачною, але не втримуюся і несподівано “приземляюся”. На щастя, легенько. Не встигла збагнути, що лежу, як переді мною, мов гриб після дощу, виріс молодий, співчутливий чоловік. Допоміг підвестися. Я не встигла подякувати, як він зник. Постояла, обтрусилася від снігу і думаю: йти, куди зібралася, чи повертатися додому. Зирк… йде знайома.
– І ви отакої! Не заздрю. Та, бачу, не сильно забилися. Не так, як мені обійшлося падіння: цілий місяць совала ногою. Всією вагою гепнула на кінцівку. Не могла встати і, як на зло, поруч – нікого. Аж тут підбігає маленький хлопчина і простягає свою ручку:
– Бабусю, я вам допоможу, і починає мене тягнути.
– Куди ж ти, синочку? В тебе сили не вистачить.
– Помаленьку вставайте.
І якось з допомогою цієї дивовижної дитини стала на ноги.
А хлопчик співчутливо:
– Ви, бабусю, напевно, сильно вдарилися, – бігає кругом мене, пальто обтрушує, а потім ще й витягнув з кишені декілька гривень: візьміть, може не маєте за що хліба купити.
Я обняла його, поцілувала:
– Ні, мій дорогий хлопчику, грошей твоїх не треба. Щось собі купиш. А чия ж ти така славна, милосердна дитина будеш?
Сказав. Я наступного дня подалася до школи. Він, виявляється, лишень третьокласник. Подякувала перед усіма однолітками і подарувала шоколадку.
– Такі в нас тепер діти! – наголосила моя співрозмовниця і пішла своєю дорогою.
Вчинок хлопчика мене дуже вразив. І треба ж – назустріч іде його бабуся.
– Чудового онучка маєте, – кажу їй.
– Правнучка, – поправляє мене і розповідає, що риси чуйності, милосердя в хлопчика – з дитинства. Він ніколи не пройде мимо стареньких чи людей з особливими потребми. Переймається їхньою долею. І що дивно, всім пропонує копійчану допомогу. А скільки в нього кишенькових грошей? Чи батьки, чи я декілька гривень даємо на булочку чи рогалик. Він їх не витрачає, а хоче зробити добро іншим.
Приємно було чути ці слова. Бо людяність, співчуття до ближнього закладені з народження, вік не прохолонуть.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
