Історія українського народу насичена трагічними подіями. Однією з них є масове примусове виселення корінного українського населення зі своїх споконвічних земель Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя. Майже півмільйона українців назавжди покинули свої домівки, майно, рідних та близьких у 1944-45 рр.
Початком сумної сторінки в історії українського народу стало 9 вересня 1944 року, коли створений радянською владою Комітет національного визволення Польщі і уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі. На початках переселення було добровільним, але з часом стало примусовим.
Насправді ж «взаємний обмін населенням» перетворився у масову депортацію українського населення, своєрідну етнічну чистку, в ході якої було знищено сотні українських сіл, десятки тисяч українців загинуло, а сотні тисяч наших співвітчизників назавжди позбулися рідних домівок.
Весна 1947 року стала ще більш трагічною для українців в Польщі. З метою остаточного їх виселення з польських земель комуністична Польща разом із Радянським Союзом та Чехословаччиною провели операцію під назвою «Вісла». Для реалізації операції було створено спеціальну оперативну групу військових, яка налічувала приблизно 21 тисячу чоловік. Військовики жорстоким примусом змушували українців покидати свої рідні оселі.
Територію східної Польщі було поділено на райони, туди спрямовували військових, які за планом рано-вранці оточували села і наказували мешканцям збиратися в дорогу. Щоб не повторити помилок попередніх хвиль депортації, Чехословаччину і СРСР попросили закрити кордони на період проведення операції. Українські родини поселяли на землях, що відійшли Польщі від Німеччини.
Не за власною волею люди змушені були покидати рідну землю. Щоб зібрати нажите майно, часу фактично не давали. Хоча і дозволялося брати з собою особисті речі, худобу, запаси збіжжя, але через брак часу і відсутність транспорту переселенці похапцем брали найнеобхідніше. Тим часом солдати оглядали обійстя і нерідко спалювали його. А далі люди під збройним наглядом рушали в дорогу до збірного пункту, де очікували на перевезення до залізничної станції. Збірні пункти були переповнені, що давало можливість одиницям втекти і повернутись до рідних домівок.
“В кінці квітня 1946 року, у другу хвилю переселення, нашу родину з хутора Бучина Ярославського повіту Польщі переселили в Україну, а саме в село Білозірка, що на Лановеччині. Тоді мені було 6 років, але я добре пам’ятаю те жахливе переселення, хоч малому не страшно було, «бо біля батьків був».
Мої батьки виховували п’ятеро дітей, мали свою хату, хлів, стодолу. Сім’я відбудовувала обійстя після війни. Я був найменшим – з 1940 року, брат Іван – з 1937-го, сестра звалася Євдокія, але в Польщі кликали її Єва, вона народилася у 1930 році, ще мав сестер Ганю і Марусю. Маруся була найстаршою – з 1924 року, але народилася слаба на ноги, ліків тоді не було і в 1956 році вона померла.
Пригадую, як через наше село йшли партизани, як під час війни переховувались у сільській маленькій школі «на дві кімнатки і однієї – для вчителів».
Мій дід мав вісімнадцять гектарів землі, п’ять корів, нам вже дісталося вісім гектарів землі, з яких шість ми обробляли, а решта була під пасовиськом, бо і корови ми мали. То можна було жити.
Я дуже добре пам’ятаю нашу дерев’яну хату, в селі все було з дерева. Зразу за нашим городом і через річку починалися ліси, то майстрували все дерев’яне. Батько був майстром на всі руки, все вмів, і чоботи людям ладив, і діжки виготовляв. Він не мав науки в школі, але польські букви дуже добре знав і математику..
Батьки розповідали, як люди виїжджали і в 1944-му, і в 1945 роках, але мало хто хотів лишати рідну землю і їхати «світ за очі». А вже в 1946 році рідне їм село вивозили примусово. «Прийшли до хати і дали наказ, щоб зібралися до схід сонця. Хто мав коні, то нажите вантажив на фуру, а ми не мали, то батьки взяли дуже мало і склали в рядно, бо ж треба було нести 25 кілометрів, то багато не візьмеш. Тато ще взяв корову стару, бо молода якраз отелилася, то не було як вести її з телям таку відстань, вдома лишилася мамина сестра, навіть комісія з Києва приїжджала, щоб точно записати, що тітка осталася. Потім мама казала, що тітці помагав поляк на прізвище Сокіл.
На польській землі у нас залишилися дві тітки та бабуся по маминій лінії. Як були малі, то коло нас була мамина мама, потім її до себе забрала мамина сестра, бо її села тоді ще не вивозили, а баба мала вже 84 роки, то куди вже було їхати. А татові батьки рано повмирали, коли йому було 17 років.
Під час депортації людей переселяли у малозаселені райони України. Більшість переселенців опинилися на Західній Україні, багато з них розкидали по Тернопільській області, зокрема і на Лановеччині. Всіх разом не селили в одному селі, думаю, що могли боятися, щоб люди не згуртувалися і не повернулися на історичну Батьківщину.
Нас погрузили в вагони разом з худобою, було дуже тісно, бо і старші, і діти, коні, корови і все решта. Але якось доїхали. Зразу нас привезли в Зборівський район, а ближче до Дня Перемоги – в Лановецький. Пам’ятаю, як нас привезли, то люди були налякані, бо там, де ми жили, то все були горбки і видолинки, така була місцевість, а тут приїхали – і кругом рівнина. Люди дуже дивувалися, як тут можна жити і робити.
Тяжко нам було зразу, дуже тяжко. Люди мали якийсь запас чи того збіжжя, чи харчів, а ми ж геть нічого не мали. Тільки корова рятувала, яку привезли з собою. Але були й такі дні, що я голодний ходив, просив хліба. Там ми тільки побудувалися після війни і все лишили. А тут не мали нічого. Тато в селі людям допомагав, бо все вмів робити, так ми і виживали. Не встигли прийти до тями, як вже колгосп організовували. Тяжкий час був.
Татові пропонували лишитися там, в Польщі, хоч в нас у роду поляків ніколи не було, але прізвище підходило до польського. Казали, що напишуть в документах, що поляк, і можна лишатися. Але батько відмовився, сказав, що українцем народився і буде вмирати українцем.
Вже в 1956-1957 роках можна було повертатися назад, але тато сказав, що тут вже сестри заміж повиходили, тут в них діти, куди будемо знову рушати. А десь в 1973 році в Білозірку приїжджала маминої сестри дочка, а другої – син з жінкою.
Депортовані українці мали отримати від УРСР гроші за залишене майно, але й до сьогодні ніхто їх не виплатив. Люди мали листи з описом майна поляками. Кожна депортована людина залишила у Польщі приблизно 7 гектарів землі. Внаслідок депортації чимало людей були пограбовані. І всі вони отримали психологічну травму на все життя.
На запитання, чи хотів би повернутися на рідну землю, я без роздумів відповів би:«Аякже! Хотів би зараз поїхати подивитися на те місце, де наша хата стояла, де подвір’я було. Я малий був, але все пам’ятаю до дрібниць”.
Минуло вже більше 70 років, але наша хата мені до сьогодні сниться. Сняться стіни, двері, груша, що росла за хлівом, як до річки йти. Закриваю очі – і перед очима наше обійстя стоїть. Бачу стодолу і криницю біля неї, бачу брата і сестер. І хочеться туди. Серце крається від тих спогадів.
Мені 78-ий рік. Маю дорослих дітей, онуку, маленьку правнучку, маю свою хату, господарку, ходжу в сільську церкву, співаю в церковному хорі. Але проживши довгий вік, я й досі не розумію, чому тодішня влада так жорстоко вчинила з людьми, чому так багато людей загинуло, а ті, хто зумів вижити, зазнали тяжких знущань”.
Спогади пережитих лихоліть в нас, нащадків, викликають сльози і глибоке співчуття. І як же прикро, що і до сьогодні ніхто не вибачився за цю страшну трагедію. На Тернопільщину поселили майже 200 тисяч переселенців, які разом з нащадками беруть участь у розбудові України, але не можуть забути заподіяної їм кривди. Трагічна сторінка жорстокого і примусового виселення українців з рідних земель, незважаючи на давність, досі болить у душах жертв депортації і час не в змозі загоїти такі рани.
Спогади записала Ольга БІТКІВСЬКА,
педагог-організатор Білозірської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.
