Наведені вище факти з нашого повсякдення хочу скрасити іншим, позитивним, сповненим людською добротою і щирістю душі.
…Ці сім’ї здружилися після того, як обидвоє чоловіків з кожної повернулися із зони бойових дій на Донбасі. Атовці – народ дружний. У будь-який час, у будь-яку хвилину готові підставити один одному плече, як і там, на війні. Скажімо, потрібно моральну чи матеріальну підтримку, пораду куди і до кого звернутися за відстоюванням своїх законних прав – будь ласка.
З певних причин останнім часом сім’ї Василенків і Петрових спілкуються в телефонному режимі. В одній з них вдома залишилася літня жінка. Якось у її двері постукали. Відчинила. Перед нею знайомий Сергій, який не раз заходив до них. Ніяковіючи, переступає з ноги на ногу:
– Ваших нема вдома, знаю. Але маю невідкладну справу: гроші потрібні. Чи не могли б позичити?
– Ой, синочку, із великим задоволенням, але не маю. Січень був таким витратним, залишилося до пенсії декілька гривень на хліб. Самій стало так соромно, що не може виручити друга дітей.
– Тоді вибачте. І пішов.
Через короткий проміжок часу знову стукіт у двері. На порозі – Сергій.
– Всі свої справи вирішив. А це вам. І простягає пакет.
– Що це?
– Подивіться.
– Дитино, не треба, забери, віднеси додому, в тебе ж дружина, діти.
– Споживайте на здоров’я, поки пенсію отримаєте.
Розчулена бабуся заплакала, поцілувала захисника.
– Забери, – спробувала відвести його руку з продуктовим пакетом.
– Свої своїх не кидають.., – сказав.
Тож нехай розуміння, взаємоповага, доброта і чуйність живуть поміж нас завжди.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
