icon clock29.07.2019
icon eye690
ЛАНОВЕЧЧИНА

Історико-краєзнавче видання: ВЕРБОВИЙ КРАЙ – КОЛИСКА РОДУ І РОДОВОДУ

  Громадська діячка, ентузіаст, педагог-словесник, відома в краї просвітянка із 90-х років минулого століття Євгенія Новосад видала цьогоріч історико-краєзнавчу книгу «Вербовий цвіт». Книга багатолітньої копіткої праці містить скрупульозно опрацьовані, логічно укладені одинадцять розділів на 320-и сторінках. Ілюстрована дивом відшукуваними авторкою світлинами про минуле і сучасне життя рідного села Вербівця, про синів і дочок, що прославили Волинь на віки.

Євгенія Новосад.

  Актуальними є сторінки про створення осередків «Просвіти» у 20-х роках минулого століття, зокрема, у селах Крем’янецького повіту, до якого належала і Лановеччина, у Вербівці – 1925 р. організували хату-читальню, при якій працювали хоровий і драматичний колективи. Сільські просвітяни – учителі, священик, його дружина, сільські хлопці домоглися у польських властей права на постановку до 20-и вистав української класики. Святкували ювілейні дати Тараса Шевченка, Лесі Українки, героїв Крут та ін. Вербівчани гуртувалися в стінах просторої приватної читальні, про яку подбав війт-українець Василь Яремко.

  У 1990 році педагог Євгенія Новосад стала ініціатором відновлення у Вербівці «Просвіти», а згодом їй, берегині батьківських традицій, довірили очолювати осередок, у якому працювало 38 осіб.

  У нарисі вражають розповіді про трагічні долі краянок-патріоток волинської землі. Поетичний дар Ніни Долинської, учениці Євгенії Іванівни, до глибини душі зворушив серце учительки. Вдячність за все Творцю Небесному звучить у збірці віршів «До Тебе, Боже, єдина надія».

«Хай світло Твоє на землі
Стане за стежку й мені».

  Це епіграф до її своєрідних віршів. Стежка Господня була завжди з нею, коли десятилітня Ніна по нетрях Сибіру блукала, шукаючи рідних. У неї не було дитинства: його знівечили «визволителі» зі сходу, вкрали, як і в багатьох тисяч дітей із Західної України. Червневої ночі 1941 року (народилася Ніна 25 травня 1941 року) по-звірячому в хату вдерлися енкаведисти, загнали батька Дмитра у «чорний ворон», в якому вже було семеро односельців. За що? Очевидно, за те, що були українцями-патріотами, активістами хати-читальні при сільській «Просвіті». У 1951 році заарештували і матір Степаниду та відправили разом з дитиною до Сибіру, на долю якої випали довгі роки блукань, страждань… У 1956 році повернулася Ніна у рідне село Вербовець. Не зламалась. У її віршах сконцентровано і глибини слова Божого, і безмежна людська любов, і невимовна душевна мука за втратами найдорожчого.

  Ангел-хоронитель був завжди з нею, оберігав від усього злого. Уже вдома закінчила середню школу, педінститут, отримала улюблену роботу, створила сім’ю. Та доля не завжди була щедрою: протягом двох років похоронила п’ятьох близьких людей, в тому числі і шістнадцятирічну доньку. «В тяжкім житті на самоті спасалася піснями». Душа прагла сповідальності перед собою та епохою, Господня благодать стала їй опорою на нелегкій земній дорозі.

  З болем у серці читаємо сторінку про трагічну долю національно свідомої родини Смолій Надії Володимирівни 1925 року народження. Саме її старший брат Павло, будучи студентом теологічного факультету, організував у Вербівці осередок «Просвіти», започаткував масовий патріотичний рух. Надійка та молодший брат Михайло уже під час німецької окупації увійшли до ОУН. Надія Смолій стала розвідницею, зв’язковою, працювала разом із Зажереєм Василем, якого німці у 1943 році у Крем’янці на Дівочих скелях по-звірячому вбили. Надія справу Василя продовжила. Брата Михайла закатували «визволителі»-енкаведисти. Старих батьків вивезли до Сибіру, де ті і померли. Нині вже покійна Надія Смолій після 20-и років ув’язнення писала, що щаслива, бо дочекалася незалежності рідної України.

  У свої 80 літ корінний вербівчанин Федір Романович Барвінський вважав себе щасливим, бо молодь села вітала його, патріота-борця, колишнього каторжанина зі святом Незалежності української держави. Ділився спогадами про пережите, разом з дружиною-вчителькою Ганною Василівною виростив двох синів – Анатолія, Леоніда та доньку Лідію, радів успіхам чудових онуків-козаків: Ярослава, Андрія, Романа, Юрія. Однак не давали спокою думки про ті десять найкращих молодих років у першій половині ХХ століття, вважав, що їх було викреслено з життя. Служив у польській армії, з початком Другої світової війни потрапив у німецький полон; сили забирала непосильна праця, над полоненими жорстоко знущалися. На щастя, потрапив у число призначених для обміну на радянських полонених. Добрався у рідне село, і вже радянською владою був призваний у Червону Армію. Служив у військовій частині, яка стояла у Житомирі; тут готували солдат для відправки на фронт. На виконання указу Сталіна про недовіру до українців Західної України західняків відібрали, наказали зняти військову форму, здати зброю. У лахмітті пішки гнали з Житомира до Прилук, а звідти –  поїздом за Урал, опинився у Магнітогорську. Сім років каторжних робіт у голоді і холоді на заводі, на будівництві доменних печей, заробленого ніхто каторжникам не платив. Просилися на фронт – західняків не мобілізували. Лише у 1947 році відпустили додому, коли тяжко захворів. І досьогодні ніяка влада не визнала тих жахливих знущань, яких зазнали тисячі у Радянському Союзі. 2002 рік став для Федора Романовича Барвінського прощальним.

  У неспокої, в напрузі працював і педагогічний колектив Вербевоцької школи впродовж майже п’яти десятиліть після другої Світової війни. У 1949 році школа стала середньою. Щороку у колектив присилала панівна партія по п’ять-шість вчителів зі східних областей України. Під постійним контролем влади, компартійної організації, численних агентів КДБ перебував кожний учитель, завідувач сільським  клубом, бібліотекою, навіть медпунктом. Система готувала слухняних роботів, здатних жити і думати так, як накаже партія. Керівник школи мусив бути членом партії. Пішла вхід «радянизація», набирає чинності Сталінська конституція з усіма нормативними актами тоталітарної системи, жорстким насиллям та арештами всіх підозрюваних в антирадянській діяльності, гоніння національно свідомих українців. Запрацювали тюрми НКВД великих та малих міст краю.

  Перший випуск десятикласників Вербовецької школи відбувся в 1952 році.  Випускники школи вивісили на Петлюрівській могилі синьо-жовтий прапор. Винуватцям військовий трибунал у м.Тернопіль виніс вирок: 25 років тюрми суворого режиму. Такий термін ув’язнення отримали учитель Григорій Конзельський, випускники школи Василь Стельмах, Олексій Гриняк, Василь Драганчук. Дружину учителя Конзельського Надію Климівну Шовкомуд примушують подати на розлучення з чоловіком і переводять у школу за 20 км від дому. Учителі жили у щоденному страху перед звільненням з роботи.

  Не забуваймо трагічних сторінок історії нашого народу у минулому. Нехай молодими і мужніми залишаються у пам’яті, у пошані нині сущі і ті, хто пішов за межу вічності.

  Історико-краєзнавчий нарис «Вербовий цвіт» – унікальна історія багатьох родин малої Волині, за що Берегині села щиро вдячні. І донині злітаються до стін рідної школи – альма-матер колишні вихованці Євгенії Іванівни Новосад, діляться спогадами, досягненнями на життєвих дорогах, мріями. Для багатьох вона – взірець працелюбства, відданості улюбленій справі, взірець безмежної любові до отчого краю, до України.

Автор: Анна САВКА-МИХАЙЛЮК,
просвітянка, м.Тернопіль.