– Ой, людоньки, – пронеслося по селу. – Ви чули, що в Оксани Маринчиної весілля відмінили, жених не приїхав. Сором то який, – переказували одна одній допитливі жіночки.
– Ну і що? Як є, так і буде! – відповіла Марина. – Сідайте, гості, до столу і гуляти будемо. А Оксанчина, видно, доля така.
Веселилося село, хоч і без нареченого. Не мала де подітися тільки дівчина. Як вона житиме далі, що люди казатимуть, суди-пересуди.
Як же він, її Микола, що присягався в коханні, так поступив, зрадив і осоромив. Оксана, по суті, достеменно про нього нічого й не знала. Прикомандирований у село, допомагав на жнивах. Короткі побачення, зате спішне весілля, яке так і не відбулося. В селі поговорили, та й забули, бо на черзі – інша новина.
Два роки Оксана ходила сама не своя. Але знову підвернувся жених, теж не тутешній – приїхав буряки вивозити. З перших днів Сергій припав до душі дівчині, хоч з вигляду був набагато молодший від неї. Запрошувала його додому і помитися, і поїсти. Така прихильність і увага сподобалися хлопцеві. Та й Оксана нічого собі. Хіба мало є пар, де дружина за віком старша? За кілька місяців вони вирішили побратися. Тільки не робили гучного застілля, а в колі родини, по-сімейному. Приїхали зі сторони нареченого мати і сестра, а тут було гостей більше.
Мати Сергія спочатку жахнулася, бо сама на кілька років старша за невістку. Але вибір сина сприйняла належним чином, не бажала руйнувати його щастя.
Сергій жив у Голубченків, як пиріг у маслі. І дружина, і теща готові для нього зірку з неба дістати. Він звик до такої уваги і жодного разу не пошкодував, що обрав за дружину Оксану. Кілька років у подружньої пари не було дітей, на третій – народилася донечка. Така гарненька, світленька – вся в батька. Як про неї всі піклувалися! Не встигне заплакати, як поруч і мама, і бабуся, а коли приходив з роботи – й тато.
Оксана уже з четвертого місяця помітила, що з дитиною “щось не те”. Висновок лікарів – дівчинка з особливими потребами. Але мама старалася в це не вірити і нікому не дозволяла казати, що Даринка не така, як усі. Тепер на дітей з вадами здоров’я звертають значно більшу увагу, є інклюзивні класи, реабілітація. А раніше це було проблемою сім’ї, в звичайну школу не приймали. Хочеш – віддавай у спеціалізовані інтернати.
Оксана на це ніколи не погоджувалася. Домовилася з директором, щоб допустив вчитися з усіма однолітками. А діти, як діти – хто насміхався, а були й такі, що допомагали дівчинці: то одягнутися, шнурівки на черевиках зав’язати тощо. Мало-помалу, з великими зусиллями і терпінням батьків, з Божою поміччю Даринка проходила класи в школі, хоч знань і не мала. Зате жива, разом з рідними.
Поки жила бабуся, більше часу з онучкою проводила саме вона. А коли мами не стало, важче довелося і дочці, і зятеві. Сергій, як годувальник, старався побільше заробити, а Оксані теж вистачало домашньої господарки.
Якось занедужала жінка. Злякалася: а що ж буде з Даринкою, як її не стане? Так вбила це в голову, що згодом тяжко захворіла. Діагноз – рак. Кілька років боролася, але від смерті ліків немає.
Проводжали в останню дорогу жінку всім селом. Як і колись, обговорювали, що ж буде з Даринкою? Чи не покине її Сергій, бо подейкували, що в останні роки життя Оксани він мав у селі коханку.
Та ні, помилилися люди. Він не залишив напризволяще своєї доньки, яка вже має більше трьох десятків літ. Дарина уміє все робити, їсти зготувати, тільки треба скоординовувати її дії, сконцентровувати увагу.
Сергій живе на дві сім’ї. Теперішня дружина також піклується про Дарину. То в одній хаті, то в іншій цей чоловік потрібний і з честю виконує роль і батька, і чоловіка.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
