Машина різко загальмувала. З неї, мов пташенята, випурхнули двійко хлопчиків-близнючків і мерщій до хвіртки. Назустріч бабуся простягає руки, підхоплює внучат, цілує. Тяжкувато тримати, тому плавно опускає “цінну ношу” на землю, до себе пригортає.
Баба Зіна, сусідка, зирк у вікно: гості з міста. Скинула з себе фартушок (варила борщ), витерла об нього руки і поспішила до Антоніни. А там така метушня – бігають діти, син з невісткою гостинці дістають із валіз:
– Ца вам, мамо, а це вам, тату.
Защеміло серце, але не подала виду, що розхвилювалася.
– Ти, Андрійку, мого Василька не бачив? (мешкають недалеко один від одного).
– Часто здибаємося, – відповів товариш сина. – Дружимо сім’ями, в гості ходимо.
– А перекажи-но, хай до мене навідається, – поворухнула спраглими губами.
– Неодмінно перекажу, тітко Зіно.
Опустивши голову, вона покинула світлу оселю Головченків. Не пам’ятає, як добрела до хати, а там дала волю сльозам.
– Що не так? – запитувала сама себе. – Чому ж ти, сину, такий холодний став, неуважний? Рідко приїжджаєш, не дзвониш. Я ж тебе любила і люблю, жаліла, до роботи не заставляла, старалася, щоб все мав…
Зінаїді самій не легко довелося. Залишилася з дванадцятирічним хлопчиком, коли чоловік раптово помер. А син як поїхав у місто вчитися, так і залишився там назавжди. Обрав за дружину багату панянку, живуть у достатку.
Була Зіна у них в гостях лише на весіллі, коли онучок народився і ще колись. Невістка неприязно поглядала на свекруху-селючку, а та не знала, де стати, де сісти. У Зіни “тонка” натура, зрозуміла, що не раді їй тут. Поки була здоровішою, утримувала корову, свині, птицю, вирощувала городину. Бувало, приїжджає сусідський Андрій, вона носить і носить сумки в багажник: все домашнє, в місті ж купити треба.
– Візьми, синочку, передай Василькові.
І той брав. Не гребували маминими гостинцями, приймали як належить, навіть не подякувавши. А тепер, коли підупала здоров’ям Зіна, в обійсті лише курочки і розрада – котик Мурчик. Сама зайвий раз не з’їсть яйця. Підзбирує, щоб дітям передати.
Ганьблять односельці бабу Зіну:
– Що ви так турбуєтеся про Василя? Останнє віддаєте. А він навіть не хоче вас провідати, щось допомогти.
– Він часу не має, – виправдовується. – Що мені вже треба?
А в самої – боляче на душі, образливо. Невже чужа людина (має на увазі невістку) так “перевиховала” сина, що забув про свою неньку, яка народила, виховала, випровадила у самостійне життя.
Бачте, у нього сім’я, він дбає про неї, а мама вже й не потрібна. А вона хоче так мало – краплиночку уваги своєї кровинки. Щоб обійняв, поцілував і запитав: “Як ви, мамо?”
…Невгамовна Зіна не перестає нагадувати сусідському Андрієві:
– Передай Василькові, хай приїде, я його так чекаю…
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
