14 листопада 1967 року в родині Гергілевичів у Ланівцях народилися молодші дві донечки-близнючки. Виросли малі розумниці Неля і Марійка, закінчили школу в рідному місті. Однакова схильність проявилась у виборі професії – у Дрогобицькому педінституті вибрали фізмат. Після закінчення вишу Неоніла трохи працювала в ньому на кафедрі фізики, згодом – на Київщині учителем фізики у школі. За життєвими обставинами повернулася в Ланівці, де працювала в будинку дитячої та юнацької творчості, але в 1999 році поїхала в Польщу з надією все ж таки реалізувати свою мету в галузі фізики. А Марія Гергілевич (тепер Стаднік) знайшла свою долю у рідному місті, працює заступником директора школи у Нападівці, і знають її як прекрасного фахівця, принципового, справедливого педагога й організатора.
Неоніла Левітант-Зайонц час од часу приїжджає в Ланівці. Через майже двадцять літ життя в Польщі цікаво почути оцінку можливостей, життя, професійної діяльності українців у сусідній державі.
– Чи просто було входити у польське суспільство?
– Ні. Але завжди треба залишатися собою.
Спочатку я працювала на заводі меблів поблизу Варшави, навчилася зварювання і досі володію зваркою. У Польщі є татова двоюрідна сестра, з якою я спілкувалася. А щу у мене збереглися контакти з роботи у Дрогобицькому педінституті, кафедра фізики якого співпрацювала із Варшавським інститутом фундаментальних проблем техніки Польської академії наук, де є аспірантура для іноземців. Я ж закінчила рік аспірантури у Дрогобичі, але змушена була залишити навчання через складні тоді економічні умови у всім відомі 90-ті… Отож, знаючи про цю аспірантуру для іноземців, вирішила туди вступати. І пройшла за співбесідою. Я мала червоний диплом, окрім того, його нострифікації не вимагали.
Півроку присвятила повторенню фізики та інтенсивному курсу вивчення польської й англійської мов. Склала іспити в аспірантуру, закінчила її зі спеціальності «Інженерія матеріалова і фізика поверхні». Згодом захистила дисертацію в галузі променевої обробки поверхні матеріалів з пам’яттю форми методом імплантації іонів. Мені запропонували роботу в цьому інституті, хоч мала намір їхати в Ганновер на стипендію. Тож я залишилась у Варшаві, вийшла тут заміж і нині працюю в Інституті фундаментальних проблем техніки Польської академії наук.
– У чому полягає моя робота?
– Я займаюся дослідженням властивостей наноструктур у поверхневих шарах сучасних матеріалів, які використовують у галузях біотехнології та біомедицини.У Польщі, як і в усьому світі, дуже уважно стежать за трендами в сучасних технологіях та в матеріалах. Важливе значення має не лише державне фінансування науки й досліджень, а й здобуття так званих європейських грантів, які фінансують з Брюсселя. Це десятки мільйонів євро, що йдуть на купівлю сучасної апаратури, матеріалів, стипендії для науковців і студентів.
– Чи багато є поважних українців – учених, інтелігенції, фахівців – і чи вони об’єднуються?
– У Польщі від 1990 р. діє Союз Українців, а в 1950-х роках це було Українське культурне товариство. Я не є членкинею цих організацій, але постійно цікавлюся їх працею, заходами – з преси, телебачення, інтернету. Є також фонд «Наш вибір», Союз українок-емігранток.
За майже двадцять років проживання в Польщі я багато разів зустрічалася зі студентами з України, а також із колегами-науковцями (із Сум, Києва, Львова, Харкова). У Жешові, наприклад, мій колишній викладач з Дрогобицького педінституту – професор Євген Шерегій – тепер є директором Наукового центру нанотехнологій. Часто зустрічаю земляків, які працюють у наукових закладах як викладачі. Деякі тут тимчасово, використовуючи перебування для дальшої кар’єри. Багато хто планує повертатися в Україну, якщо є наукові корені. Тільки брак державного фінансування науки в Україні їх стримує. Це велика помилка уряду і керівництва держави – слабке фінансування науки. Вважаю, що в наш час недостатні дотації науки, освіти і медицини – це як злочин проти свого народу.
– Як викладають (висвітлюють) українську тематику польські ЗМІ?
– Вважаю, що слабо. В тому розумінні, що неповно, поверхово… Не показують реалії істотні, важливі, а представляють усе якесь другорядне. Взагалі, це окрема тема. На мою думку, представлення України, незважаючи на декларації, має ознаку «периферійну». Крім того, має значення політична преференція того чи іншого телевізійного каналу або WEB-видання. Нині при владі партія «Право і справедливість» – ультраправа, з вираженою українофобською тенденцією. Тому українські організації в Польщі та відповідні організації і видання в Україні мають що робити. Діалог повинен бути фаховим, предметним, щирим, але не нав’язливим. Потрібно зважати на популізм у таких дискусіях, політики забагато втручаються в історію, думаючи, що змінять щось.
У Польщі є сили, які розуміють важливість діалогу. А помилка української сторони, на мою думку, в тому, що до діалогу добирають випадкових людей, які не є партнерами. Бо розмову необхідно провадити на партнерських засадах.
Добрим ґрунтом для цього є бізнесове середовище й академічне, де опора – це молодь, інтелектуали, освічені люди. Думаю, що співпрацю та діалог треба проводити на багатьох рівнях, площинах. Ось, наприклад, на рівні співпраці двох інститутів національної пам’яті – Українського і Польського. Був момент, коли після спільної заяви президентів Ющенка і Кваснєвського «просимо вибачення – вибачаємо» розпочався конструктивний процес у дослідженні історії. Чому його не продовжити? Про це треба постійно говорити: зверніть увагу на попередні роки, хронологію всіх документів, угод, прийнятих на рівні держави, президентів, посольств і т. д. Заохотити поляків використовувати у цьому діалозі багату спадщину великого Поляка – Папи Римського Яна-Павла I.
– Що хотіла б побажати Україні?
– Часто про це думаю. Є таке загальне правило: на проблему треба подивитися здалека. Перспектива відстані й часу робить своє. Багато чого не дає спокою, бо я українка і розумію, чому так, а не інакше відбувається, знаю і розумію першопричини…. Але, в загальному, треба усвідомлювати, що зміни не відбудуться так швидко. А біда тих неякісних перетворень у тому, що ми хотіли дуже швидко «пересісти в другий поїзд». А так не буває… Діалектика розвитку держави – це довгий, важкий шлях. І поки з дороги не забереться, не зникне все, що заважає, – нічого не відбудеться. Для цього повинні бути правила. Чіткі, зрозумілі правила – однакові для всіх: від сторожа – до президента. І повинні бути гарантії – одні для всіх!
Так живе весь світ, і нам це потрібно. Треба черпати позитивне від сусідів. Вони у нас теж вчаться, але не забувають свого. І не можна нікому нічого нав’язувати. Тоді нас шануватимуть, тоді ми будемо гідними партнерами до розмови на всіх рівнях: від форуму студентів до політичних дискусій і співпраці голів держав. Тому пам’ятаймо про своє! Шануймо інших, але пишаймося тим, що вже досягнуто, бо це немало!
– Як живеться заробітчанам-українцям?
– Думаю, що тема заробітчан – це окрема розмова, бо тут має значення не лише економічний чинник. Виїзд громадян з України – є одна сторона медалі, це проблема України; наплив трудової еміграції до Польщі – це другий бік медалі, це проблема Польщі. Тому по-різному – кожен зі свого боку – висвітлюють це явище в Україні й у Польщі. Вважаю, що життя заробітчан не є легким. І тут полегшує біль лише усвідомлення «тимчасовості», бо так працює психіка людини. Але, з іншого боку, нема нічого гіршого, ніж тимчасовість, бо часто та тимчасовість набирає характеру постійності. Це породжує, крім побутових проблем і незручностей, проблеми особистого життя, страждання всієї родини і т. д.
Попри всі труднощі та проблеми, на які тут натрапляють заробітчани, багато з них задоволені таким життям. Тепер більшість мають працю легальну, мають медичну опіку (що надзвичайно важливо тут), ліпші соціальні умови.
Якщо можна щось порадити, то одна з головних порад – підівчити польську мову, хоч би на рівні елементарного спілкування. Корінні жителі це дуже вітають, сприймають із симпатією, зрештою, не тільки в Польщі. В інституті, де я працюю, мої колеги – поляки, німці вітаються зі мною «Добрий день, Нелю!», знаючи, що я з України. Роблять так із симпатії, розуміючи, що це буде мені приємно. Ось у цьому полягає приязнь.
– Чи має намір Польща інвестувати в економіку України?
– Аналізуючи останні події, бачу, що Польща і далі розуміє та сприймає Україну як свого стратегічного партнера. Але, наразі, серйозних інвестицій нема, і, думаю, не скоро будуть. Головна перепона – це нестабільність: суспільна, політична, економічна. А звідки візьметься стабільність в умовах війни? Це важка, болюча рана, яка постійно кровить… Це – як ракова пухлина, що весь час винищує, виснажує організм, і без того слабкий. А це веде до нестабільності, незадоволення людей, до браку довіри.
Польща також розуміє загрозу з боку Росії. В основному підтримує вступ України до НАТО і ЄС. Ця інтеграція проявляється у спільних акціях українських громадських організацій, церковних громад. Поляки дуже шанують релігійність, тому до щирих, відкритих на співпрацю заходів ставляться позитивно, підтримують їх. Наприклад, до Дня матері, Дня народження Т.Шевченка, Дня Незалежності України. Багато хто з поляків одягає вишиванки, особливо молодь, студенти. Українські студенти запрошують на такі акції своїх друзів-поляків.
Молодих українців, які навчаються в Польщі, є багато. Мені подобається, що наша молодь зрозуміла, наскільки це важливо. По-перше, мова в цих хлопців та дівчат дуже хороша – і польська, й англійська. Відчувається, що потреба освіченості зростає. Тому Україна повинна сміло дати своє майбутнє в руки молодим, освіченим, енергійним людям, які є відкритими для засвоєння всього нового, передового в науці, суспільному житті, культурних досягнень, мудрого толерування історії і сучасної політики. Пам’ятаймо: у сучасному світі шанують мудрих, компетентних, освічених – тих, хто поважає себе і вміє вести діалоги з іншими!
Автор: Неоніла ЛЕВІТАНТ-ЗАЙОНЦ.
Варшава (Польща).
2018 рік.
