Говорять, що родина Біликів у селі Борсуки не тутешня. Ніби переїхала з одного з сіл Лановеччини, бо не могла терпіти гніту, погроз, залякування володаря цього поселення.
Очевидно, початком їх родоводу в Борсуках був Василь Іванович Білик, 1831 р.н., згаданий у переписі населення в 1885 році. Одна з його гілок, Яків Фавстович з дружиною Домною Леонідівною, дітьми Леонтієм, Євдокією та Іваном, поселилась поблизу двох млинів (один звався крупчаткою), річки й ставу.
У 20-ті роки минулого сторіччя, за окупації Речі Посполитої, серед борсуківських селян набула поширення друга хвиля еміграції. Від родича Біликів, Данила Максимовича, який жив на хуторі біля лісу Кіптиха, в пошуках кращого життя виїхали у США дочки Антоніна і Фросина. Добре обжилися, вийшли заміж, тож, листуючись із земляками, радили й їм виїжджати.
Задумав емігрувати зі своєю сім’єю Яків Білик. Продав хату і все хазяйство поляку, власнику млина, й рушив за океан. Правда, через депресію у США потрапив у далеку Аргентину. До речі, їхня хата, збудована міцно та надійно, перепродувалася кілька разів, у ній і досі живуть односельці.
В Аргентині, сільськогосподарській провінції Чако, чиновники муніципалітету наділили їм поле, вкрите пнями й чагарниками: “Очищайте та господарюйте”. Згодом роботящі українські руки на цій землі сіяли, утримували 50 корів, свині, птицю, збудували будинок, господарські будівлі.
Діти Якова, прижившись на чужині, одружувались. Іван покохав дівчину, батько якої мав фабрику, і пішов в зяті, Євдокія стала невісткою у сім’ї емігранта з Волині, Леонтій, взявши за дружину Уліту, землячку з села Піщатинці, залишився з батьками.
Здавалося, доля до них була прихильною. Якби… Наївний, запальний, у пошуках романтики Іван під дією марксистсько-ленінської пропаганди, що поширювалась серед громад, зачастив у їхній осередок. Невідомо, чи це була партія, чи організація лівих поглядів, але у влади користувалася недовірою. Приваблений їхніми ідеями, Іван став приносити ілюстровані журнали, збірники, газети, де пропагувалось сите, щасливе колгоспне життя селян, робітників у містах, манячи в СРСР.
Батько застерігав сина в небезпеці його дій, а влада неодноразово попереджала про порушення аргентинського закону. Не допомогло, тож і лихо не забарилось. Одного дня прийшла вимога органів за 24 години покинути територію країни всім Біликам, бо літературу, яку приносив молодший син, знайшли на фазенді Якова. Тоді ж, пересварившись з ним, відчужена й ображена сім’я виїхала з Аргентини без нього. Іван без дружини, яка відмовилась від поїздки, опинився в Казахстані і доля його невідома. Це все сталося у 60-х роках.
Решту Біликів після повернення в СРСР, не без втручання органів, розселили у різних частинах колишньої УРСР. Якова з дружиною — у селище Лановецького цукрозаводу, виділивши їм квартиру, Євдокію з сім’єю спочатку на Донбас, пізніше дозволили переїхати на батьківщину чоловіка, на Волинь.
Леонтій з дружиною Улітою, дочками Марією та Лідією опинились у рідних Борсуках. У селі його знали як Льоня, хоч по документах писався Леонтій, Леонід, проте з перших днів повернення односельці називали його Льоня-американець. Для нього це ім’я було приємним і не змінювалось до кінця життя. Він відразу ж купив хатину в колишнього вчителя Олександра Загурського, батько якого ще за Росії вважався впливовим військовим. Місце було мальовниче: близько річка з густими вербами, біля обійстя великий старий садок. Гірше було з дорогою, яка була грунтовою і тягнулася майже кілометр. Тут в дощі ні проїхати, ні пройти.
Якось, допомагаючи по господарству, патріотично налаштований вчитель місцевої школи, сусід по межі Павло Петрович Андрійчук з докором запитав Льоню-американця, вказуючи на болотяну дорогу:
— Що ж вас, Яковичу, привело у цю багнюку?
Він сумно мовив:
— Були добрі агітатори.
І взявся розповідати, як це сталося.
Всі прожиті в рідній стороні роки чоловік переймався болем, неспокоєм душі за втраченим добробутом. Запечалений, не раз повертався спогадами на аргентинську фазенду, де було спокійне, справедливе життя, болісно порівнюючи з дійсністю. Ні, Леонтій Якович любив свій український край, але відчувши інше життя у чужій країні, не раз запитував себе: чому бідує українець і така нещаслива доля в України.
Куплена хатина розвалювалася, тіснота й незручність заважали дочкам навчатись. Влаштувавшись столярем на цукровий завод, господар сім’ї почав збирати будівельні матеріали для будівництва. Збирав дощину до дощини, випросивши шлак на заводі, за сотню метрів тачкою перевіз до обійстя кілька десятків тонн, самотужки робив вікна, двері. Після робочих днів заробляв додатково гроші, майструючи дерев’яні бочки для селян.
Місцева влада неохоче допомагала переселенцям. Коли голова сільради відмовив у придбанні покрівельного шиферу, терплячий “американець” ображено запитав:
— Хіба варто було їхати тисячу кілометрів з чужини додому, щоб чути відмови?
Але зібралися односельці й допомогли.
Непокоїла чоловіка дружина Уліта Сергіївна. Заледве ступивши на Україну, захворіла. Сердилася на себе, на долю, винувато жалілась, що не може допомагати господареві сім’ї, більше часу приділяти дітям. У 73 роки вона покинула земний світ. Льоня-американець вдруге одружився з ланівчанкою Вірою.
Колишній емігрант в Аргентині відчув реалії приватної власності. Кілька днів перебуваючи там, новоселець захотів порибалити. Не встиг закинути вудку в воду, як підійшов незнайомець і ламаною польсько-українською мовою пояснив:
— Це моя ділянка, а закопані стовпці — межа. Я тут господар і ніхто не має права її зачепити…
Дочки, ще не зовсім сприйнявши зміни в житті, шукали своє щастя. Марія вдало вийшла заміж за чоловіка з Волині, народила двоє дітей, є онуки. Ліда, маючи хист до малювання, не прагнула стати художницею, хоч їй пропонували, здобула професію муляра. Безуспішно виходила два рази заміж, зловживала алкоголем, померла у 54 роки.
Хтозна, де більше навчився ощадливості, вмінню пророкувати наперед. Бо рахував кожну копійку, а для збільшення сімейного бюджету продавав фрукти з власного садка і, як вже згадувалось, вечорами столярував, виконуючи замовлення сільчан. Ще була дивна риса: усі бур’яни вважав корисними для людини і ніколи їх не марнував, не дозволяв мити підлогу водою — псуються дошки.
Байдужий до спиртного, тютюну, на пенсію пішов повний сил і здоров’я. У вільну годину любив читати українську літератру, одним із перших на селі купив телевізор. Час від часу, вже старіючи, Льоня-американець ділився з сусідами спогадами про емігрантське життя. В цю мить обличчя чоловіка світлішало, мов осяяне сонцем, зморшки самі по собі розгладжувались, голубі очі веселішали.
Напередодні свого 86-річчя, ще жваво пораючись по господарству, встигнувши посадити три берізки, які ростуть досі (він не хворів, не відчував болячок), травневого дня 2001 року, як кажуть, ходячим відійшов у засвіти.
Із членів сім’ї Леонтія Яковича Білика залишилися лише двоє онуків, дітей доньки Марії.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
