Ледь виймаючи вже немолоді ноги із затверділого, мов сир, снігу, Клим із в’язкою сухого гілля на плечах поспішав додому. Вже смеркало. Та ще й із-за ясенів, що біля ставка, виповзала темна хмара, лякаючи негодою. З голови шістдесятирічного чоловіка не йшла тривожна думка: “Як там Мокрина?” Залишив її в хаті саму, а вона ж хворіє. Коли обоє, разом, то бодай словом її зігріє. “Мокрино, Мокрино, що з тобою діється? — думав. — Як же я без тебе?”
Дружина непорушно лежала, вкрившись до підборіддя периною. Її пожовкле, як осінній листочок, обличчя полегшено зустріло його порухом сухих, пошерхлих вуст, поглядом вицвілих очей. Часом Клим, дивлячись на дружину, котра була колись справжньою красунею, гріховно думав: може це не вона? Він же кохав жінку з білим личком, голубими, як небесні зорі, очима, м’якими, чутливими губами й русявим кучерявим волоссям. Схаменувшись од цих думок, хрестився. Каявся, відганяючи від себе диявольські вигадки.
Клим заметушився. Час було готувати вечерю. Поставив у розчервонілу піч баняк, щоби зварити юшку. Нагрів у глечику настрій із лісових трав для хворої: “Мо’, полегшає”. Упоравшись з усім, сів біля дружини. Стиха гомоніли (більше він), упевнювали одне одного, як замолоду.
Перебратись в урочище Заболото змусило життя. Недалеко річка, а в ній — риба. За обійстям буяли осока, очерет, трави. Усе годилося для палива, утеплення на зиму стін оселі, на харчі для кози Жанет. Таку дивну назву чи кличку для тварини Клим дав, бо воював у козацькому полку на війні з наполеонівським військом. Правда, не любив розповідати про цей період, відразу ж згадував прикрий випадок, що досі тисне в серці образою.
Тоді, пройшовши з переможцями Європу, козак Клим повернувся додому не тільки живим і неушкодженим, а й з торбиною золотих монет — нагородою командування. Не раз хвалив командира полку за доброту, справедливість. Раділи тоді з Мокриною такій його щедрості, мріяли розбагатіти.
Сховав Клим торбинку в дуплі старої верби, що виднілася з вікна. Такий сховок здавався йому надійним. Але згодом чоловік виявив, що дупло порожнє. Не знав, хто й коли дістав монети. Видно, хтось бачив, як він їх там ховав, і збагатився.
А Клим з Мокриною так і жили в невеличкій глиняній хатині. У бідності, але злагоді. Дітей не мали. На старості довелося продати Жанет, бо вже несила було її доглядати. Допомагали, чим могли, кілька сусідів, котрі залишились на кутку, а інші переселились на вищі місця.
Незважаючи на вік, Клим й Мокрина кохали один одного, підтримували, щоб у спокої дожити відведені Богом роки. Якби ж тільки дружина не хворіла. До сільського фельдшера не було з чим іти, а змудровані чаї, настоянки не оздоровлювали жінку. Чахла на очах.
Хотілося чоловікові помолитись, попросити у Всевишнього здоров’я для коханої в місцевій церкві, але на Гірку, де була дерев’яна святиня, важко добиратися. Тож вдовольнився молитвою біля образів у темному кутку. Просив милосердя зі слізьми на очах. А закінчивши молитву, полегшено зітхав, немов надія ставала ближчою, а віра справджувалась.
Перед Різдвом дружині стало гірше. Клим не відходив від неї ні на мить. Говорив теплі, ніжні слова, поїв запашними настоями з трав, не відпускав холодну жіночу руку. Але якось Клима здолав нетривкий сон і він проспав останні хвилини життя своєї Мокрини. Вона відійшла тихо, в забутті. Як же він пізніше каявся. Не знав, як має спокутувати провину. Місця собі не знаходив.
Залишившись самотнім, не міг сидіти в спорожнілій хаті. Згортав без потреби залежаний на обійсті сніг, блукав берегами бурхливої, байдужої до чужого горя річки. Повертався до хати, коли опускались сутінки. Мало їв, лише перед святими вимолював собі смерті, аби бути з Мокриною.
Навесні Климові забаглося переселитись в іншу частину села, на Гірку, що ближче до цвинтаря. Готовий був жити в халабуді чи під деревом, аби недалечко від покійної дружини. Підтримали його й сусіди, бо тодішня весняна повінь затоплювала подвір’я, хліви, городи, змушуючи й їх переселятися.
Клим сам обрав собі місцину — на найвищому горбі, біля дороги на Вишнівець. Звідти навіть пригаслі Климові очі бачили високий ясен, біля якого похована Мокрина. Не дали йому пропасти доброзичливі люди з кутка. Зібрали толоку і звалькували глиняну хатину. Невеличку, з однією кімнатою і комірчиною. Бо скільки треба самотньому? Обжився поволі. Влітку харчувався овочами з невеличкого городу, а взимку приносили йому їсти добрі сусіди.
…Ще сонце прокидалося, а дідусь важкою ходою ішов до могили дружини. Завжди їй щось довго оповідав, розводив руками, журливо похитував головою. Щось, напевне, тільки їм відоме, сокровенне. Повертався назад із просвітленими очима, як парубок з вечорниць. Але післяобідньої пори його піднесений настрій зазвичай розвіювався. Натомість виривалася на волю і терзала душу незагойна печаль від розлуки з коханою.
Перевізники й перехожі часто бачили дивного нового поселенця. Він непорушно сидів на пеньку на своєму подвір’ї. Худий, мовчазний, із похиленою білою, мов притрушеною петльованим борошном, головою і такою ж довгою бородою. Коли хтось звертався до нього, був вражений оповитим смутком скорботним виразом обличчя чоловіка. Людей спантеличував запечатаний болем погляд згасаючих очей.
Одного разу біля обійстя Клима зупинилася пишна карета — подорожні розпитували дорогу на Ланівці. Старша пані, побачивши Клима, зворушливо мовила: “То не єст чловєк, а смуток”. Відтоді додалося до імені Клима ще й прізвисько — Смуток.
Перед своєю кончиною він марив, кликав Мокрину. Вона, видно, почула і в неспокійну ніч забрала чоловіка до себе у неземні світи. Їхні душі зріднилися навіки.
…Промайнули майже два століття відтоді, як не стало Клима. Час зрівняв їхні з Мокриною могили, заховав від людського ока. Осів і горбок, де було Смуткове обійстя, але щозими вабить до себе сільських дітей. Вони спускаються з його верхівки хто на чому, галасують, сміються. Тож він, названий іще в давнину Смутковим, досі залишається, наперекір своїй назві, гамірним і веселим.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
