Через п’ять років після окупації Волині Річчю Посполитою, а саме 1 січня 1926 року, у сім’ї Варфоломія та Ганни Шевчуків народився первісток, і дали йому ім’я Петро, в пам’ять про діда. Згодом народилися ще два братики Павло і Дмитро, а найстарша сестра Марія стала прийомною після загибелі її батька, Варфоломійового брата Тимофія у польсько-німецькій війні 1939 року.
Маючи невеличке поле, садок — спадщину батьків, сім’я жила не в багатстві, але не бідували. Варфоломій — врівноважений, спокійний за характером, працьовитий, своєю наполегливою хліборобською працею приносив хоч якийсь прибуток. А мати, з хазяйського роду Новацьких, була справжньою українською господинею, вміла з простих, доступних продуктів готувати смачну їжу. Як пригадує тодішній сусід Василь Іванович Волянюк, ще хлопчиною, товаришуючи з молодшим сином Дмитром, часто ласував у тітки Ганни гречаниками чи млинцями. І хоч був з сім’ї середняків, але такої смакоти вдома не куштував.
Обійстя Шевчуків знаходилось скраю вулички, біля берегів Горині, але завжди тут було гамірно. Цілодобово не стихав водяний млин, а далі, через дорогу, що вела на Кременець, невпинно дзвеніло в кузні залізо в невтомних руках коваля Трохима Хом’яка. У сильні, буревійні вітри голосно гомонів, б’ючись високими хвилями у береги, став.
Сини росли, набираючись сили і розуму, вибираючи для себе життєву стежину. Петро тягнувся до знань, і хоч школу німецькі окупанти закрили, зміг закінчити семирічку в Синівцях. Непосидючий, збиткуватий у дитинстві, часто дивував батьків: “У кого ж він такий вдався?”. А юнаком виріс з рішучим, наполегливим характером. На першому випускному вечорі 1942 року трапилася подія, що запалила, надихнула юне серце хлопця, стала дороговказом його подальшої долі.
У своїх спогадах член ОУН-юнаки, воїн УПА, колишній в’язень колимських таборів, земляк Дмитро Харчук (псевдо “Грім”), сьогодні уже покійний, згадує: “…Після святкового вечора до мене і Петра Шевчука підійшов однокласник Никифор Волянюк, котрий був членом ОУН і сказав, що доля рідного народу не повинна бути байдужою кожному свідомому українцю, що нас чекає підпілля, і ця боротьба з часом перейде в партизанську боротьбу з окупантами. Повстанцям потрібно багато молодих помічників”. В той час сім’я Шевчуків проживала в сусідстві з Харчуками. Їхні сини Петро і Дмитро з дитинства товаришували.
Після цієї розмови на випускному вечорі у червні вони обидвоє вступають в ОУН-юнаки. Відомо, що Дмитро брав участь у боях з ворогом у загоні “Фронт Української Революції”, очолюваний борсуківлянином, беззаперечним авторитетом сільської молоді ще з часів панської Польщі Тимофієм Басюком на псевдо “Яворенко”. Він перший організував підпільний націоналістичний гурток молоді у селі Борсуки. Вірогідно, що пізніше приєднався до яворенківців й Петро Шевчук.
Події 1942 року свідчать про переломний стан у формуванні зрілості, пройнятої національно-патріотичними ідеями в багатьох молодих селян. Вступивши на жертовний шлях боротьби за волю рідної землі, вони йшли у новостворені загони УПА, навчаючись, проходячи військовий вишкіл у лісі “Кіптиха”, а окремі, отримавши завдання від ОУН, лишались у підпіллі.
Одними з перших в ряди повстанців-яворенків влились земляки Павло Шандрук — “Орел”, Адам Басюк, Іван Швець, Олександр Трачук, Леонід Бондарук, Іларіон Гривас та інші. Тоді ж, з неймовірної, відчайдушної втечі з нацистського поневолення у таборі німецького міста Лінген, здолавши тисячі ризикованих кілометрів, повертається в рідний край двадцятирічний Тихон Волянюк.
Довідка: Тихон Волянюк народився у червні 1922 року, освіта 4 класи, член ОУН, УПА. Арештований у Червоній армії в 1944 році, засуджений на 10 років. Помер з невідомих причин у в’язниці 1945 року.
Провід ОУН призначає його станичним у своєму селі. Одне з важливих завдань станиці — організація збору продуктових запасів для повстанців. Цю ділянку роботи було доручено Петрові Шевчуку. Крім цього, він проводив пропагандистсько-роз’яснювальну діяльність серед населення, популяризацію ідей за незалежність України. При необхідності, зі зброєю в руках приєднувався у загін УПА.
Час небезпек, вдач і поразок у підпільній боротьбі Петра тривав до весняної пори 1944 року. Після звільнення Червоною армією Лановеччини від гітлерівців, військкомат розпочав масово мобілізовувати молодь у військові частини. Багато юнаків, в тому числі Петро Шевчук, виконуючи вказівку проводу ОУН “не відмовлятися від мобілізації… з метою закріплення оунівців у цій структурі”, стали призивниками.
В учбовому військовому полку міста Борисоглєбськ Воронезької області (Росія) разом з багатьма західняками перебували близько 20 новобранців із села Борсуки. Працівники органів НКВС проводили масове фільтрування, просіюючи, мов через сито зерно, минуле життя кожного солдата.
Почались масові арешти, ламання долі підозрюваних. Досвідчені, агресивні слідчі використовували для цього шантаж, брехню, нацьковуючи один на одного, намагаючись вибити визнання провини, зраду, покаяння.
Одночасно з Петром в тюремних камерах сиділи, чекаючи допитів, Тихон і Никифор Волянюки, а йдучи в різні пори доби до слідчих, зустрічався з ув’язненим Петром Шаблистим в наручниках.
Знущання тривало кілька місяців. Не почувши зізнань, кожному з них присудили по 10 років тюремного ув’язнення. Петра чекав концтабір російської тундри у місті Інта на півночі Комі АРСР. Незвичні 40-50-градусні морози, неспокійні білі ночі з середини липня до початку серпня, ненормована, непосильна праця в забоях шахти, холодні бараки, голод. А ще приниження людської гідності, знущання табірної адміністрації.
Не всі витримували, залишаючись живими. Померли у тюремних застінках і захоронені на зеківських цвинтарях, без імен та дат, земляки Петро Шаблистий, Тихон Волянюк, Андрій і Федір Гродські, Леонід Бондарук та інші.
Плекаючи надію вижити, перетерпівши табірне пекло, Петро Варфоломійович Шевчук повертається на волю в серпні 1954 року, відбувши заслання від дзвінка до дзвінка. У цьому ж місті одружується з такою ж невільницею, дівчиною Євдокією з Рівненщини, народжують дочку. Був травмований на шахті, перейшов на легшу роботу. Кілька разів приїжджав до рідних.
У середині 80-х років минулого сторіччя (точної дати не встановлено) упокоївся і похований у мерзлій, чужій землі, не дочекавшись незалежної України.
Незвично склалася доля української родини Шевчуків. Мріючи про волю, його дідові Петру Федоровичу довелося в царській армії солдатом воювати за території для російської імперії у Першу світову війну, а батькові, Варфоломію Петровичу, польським жовніром захищати рубежі Речі Посполитої. Лише останньому потомкові роду — Петру припала гідна місія боротися за свободу і незалежність рідної України.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На фото: Петро Шевчук з дружиною.
