Скільки себе пам’ятаю – завжди була в центрі уваги ровесників – і в садочку, і в школі. Така “запальничка”, організатор добрих справ і навіть курйозних. У підлітковому віці дружила в основному з хлопцями, грала у футбол, гандбол, бігала.
Відчувала, що не одному подобалася, але до їхніх почуттів була якась байдужа. Вони – мої друзі. Уже коли навчалася у вузі, сподобався студент зі старшого курсу. Ми з ним разом проводили вільний час. Невдовзі Сергій освідчився в коханні, але відповісти взаємністю не змогла. Навіщо обманювати?
Літа йшли, закінчила виш, знайшла улюблену роботу. Здавалося б, пора завести сім’ю. Та й батьки почали дорікати:
– Дивись, твої однолітки уже поодружувалися, дітей понароджували. А ти що, ждеш принца на білому коні?
Мене це бісило, виникали суперечки. Я – доросла і самій вирішувати, що і як.
Але якось в кафе, куди зі співробітницями зайшли на каву, познайомилася з симпатичним мужчиною. Як виявилося згодом, він – вдівець, дружина померла від невиліковної хвороби, навіть не встигли дітей завести. Вихованість Максима, культура, манери, надмірна турбота і увага подобалися мені. Подруги заздрили:
– Оце твій, не упусти!
Насправді, іскорки, що запалила б моє серце, не відчула. Ну, гарний, добрий, а ще багатий, успішний. На перший погляд, що ще потрібно для подружнього життя? Та для мене цього було замало. Хотіла великого, палкого кохання.
Обдумавши все та щоб заспокоїти батьків, роди- ну – вирішили побратися. Переїхала у дім Максима. Там – повна чаша достатку. Налаштовувала себе: звикну, полюблю. Невдовзі відчула, що ношу під серцем дитятко – наше, спільне.
Після народження Лізоньки всю увагу зосередила на ній. Чоловік був надійною опорою – допомагав до найменших дрібниць. Прожили разом три роки, більше – не змогла. Так і не покохала його. Але дякую Богу, що зустріла Максима, народила доньку, яку люблю понад усе.
Сподіваюся на своє справжнє жіноче щастя, чекаю отого єдиного, якому скажу: “Я кохаю тебе! Бо без цього почуття – ніяк.”.
Надія.
