– Ну і красуня в тебе! – заздрили Марії. – Донька – кров з молоком. Лесю насправді Бог наділив привабливою зовнішністю, розумом, добротою.
Не дали їй хлопці довго погуляти, уже у вісімнадцять посватався Андрій. Спокійний, встиг відслужити в армії, здобув професію економіста. Батьки справили гучне весілля. Молодята переїхали жити в місто. Леся тим часом закінчила курси, влаштувалася в установу секретаркою, де Андрій очолював відділ. І вдома, і на роботі – вони разом, зразкова сімейна пара. За десять спільних літ у них народилося трійко дітей – син і доньки.
Не встигли зогледітися, як виросли вони і, мов пташенята, випурхнули з рідного гнізда. Правда, старші, наймолодша Наталя закінчувала школу. Але настали такі часи, що позакривалось багато підприємств. Почалося безробіття, безгрошів’я. Не виняток і сім’я Коваленків. Гроші, що були “про запас”, швидко закінчилися. Щоб якось вижити – люди ринули за кордон.
Випробувала заробітчанську долю і Леся. Як не вмовляв чоловік – не послухала, разом із приятелькою подалася до Італії. Нашим українським жінкам робота знайшлася відразу. Гарували, як прокляті, але не задаремно. Гроші додому висилали, дітей на ноги поставили. Коваленки всім трьом весілля справили. Одне слово – добре. Тільки не Андрію. Був хазяйновитим, турботливим сім’янином, люблячим чоловіком, батьком. Натомість залишився самотнім. Єдина розрада – друзі. А коли сходилися – по чарчині, і так майже щоденно. Опустився чоловік – не завжди поголений, помитий, у брудній сорочці. Це ж тривало не рік-два, а заробітчанство Лесі затягнулося на десяток літ.
Не раз думала жінка: все, досить, повертайся додому. Та коли під час дуже рідкісних зустрічей бачила Андрія – не хотілося. Навіщо їй пияк? Здоров’я підірвала оковита, став старим дідуганом, що ледве ногами переступав. В душі жаль було чоловіка, любила його, майже чверть століття ділили і радість, і сум.
У важкий для Лесі період життя (після розлучення) там, на чужині, зустріла земляка із сусіднього району. Почали зустрічатися і вирішили бути разом. Від Петра пішла дружина, діти дають собі раду. Що тільки його бентежило – вдома залишилася літня уже мати. Правда, найняв доглядальницю. Але літа беруть своє, коли старенькій стало гірше – покликала додому сина.
Без Лесі Петро не приїхав, привіз нову дружину у свій дім. Ожило подвір’я, засяяла чистотою і порядком світлиця (в повному розумінні цього слова). І матері сподобалася невістка – свіженьке зварить, нагодує, помиє. Та не довго так тривало. Старенька відійшла в інший світ.
Леся, коли не спалося, все частіше згадувала свою сім’ю – Андрія, дітей, онуків. Картала, що через неї це сталося. Ніби відчуваючи щось погане, Петро своє майно заповів Лесі. Невдовзі раптово помер.
– Навіщо мені ці хороми і багатство, коли я сама? Сумно й одиноко, – роїлося в голові. Набралася сміливості і подалася до першого чоловіка. Совість мучила, що в таких злиднях залишився. Він спочатку не впізнав своєї коханої, яку до безтями любив.
Пробула кілька днів у рідному місті, привела до ладу житло, а найголовніше – обхаючила чоловіка. Забрала із собою у новий дім. Вилікувала від алкоголізму і низки хвороб, що, мов змії, скували тіло. Як дитину доглядала. Мало-помалу, Андрій, як кажуть, повернувся до життя. Тепер Лесин дім став йому рідним. Приїжджають в гості діти, онуки. Андрій старається допомогти по господарству. На щирі слова не скупиться. Як і тоді, в молодості, не соромиться обійняти, поцілувати, до серця пригорнути.
Деколи навідуються до родичів, знайомих. Дивишся на цю літню, але закохану пару, і не перестаєш щиро радіти за них. Адже як доля їх жорстоко потріпала, але любов, навіть після стількох років розлуки, зуміли зберегти. Вони розійшлися, а тепер зійшлися навіки знов.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
