Марічка стояла перед великим дзеркалом у вітальні та милувалася своїм відображенням. Яку ж гарну вона має обновку! Давно про таку мріяла. Хоч і мала в шафі багато різних суконь та костюмів, але ця була особливою. Вона робила Марічку не просто гарною, а справж-ньою красунею. Вишита сорочечка так пасувала до дівочого личка.
Дівчинка вертілася біля дзеркала, уявляючи себе на святі в дитсадку. Бабуся, яка саме заглянула до вітальні, і собі оцінююче подивилася на онуку.
– Як я тобі? – запитала мала.
– Гарна. Тільки чогось ще не вистачає, і я знаю чого, – сказала жінка і кудись пішла. А онука розгублено дивилася в дзеркало, не розуміючи, що тій не сподобалося. Коли ж побачила в її руках червоне намисто, яке так гармоніювало з вишиванкою, то все зрозу-міла.
– Так краще, – промовила бабця, начепивши дівчинці своє улюблене намисто. – Тепер воно твоє. Носи і будь щасливою.
Почувши гамір у вітальні, зі своєї кімнати виглянула Світлана, старша сестра Марічки.
– Що у вас тут відбувається? – поцікавилася вона, але і без пояснень все зрозуміла. Оцінила ситуацію і зникла в своїй кімнаті, але за кілька хвилин з’явилася знову, несучи в руках віночка зі стрічками. Того самого, що одягала завжди на виступи, коли на сцені в складі ансамблю виконувала українські народні танці. Наділа на голову Марічці і мовила задоволено:
– Тепер ти в нас маленька україночка.
– Так, україночка, – погодилася мама, і собі милуючись молодшою донькою.
– Татко пообіцяв підібрати тобі ще нову взуванку, – повідомила вона.
– Я буду на святі найкращою. Справжнісінькою українкою. Так? – запитала, поглядаючи то на сестру, то на маму з бабусею.
– Ти нею вже є! – в один голос відповіли вони всі і розсміялися, дивлячись, як мала щасливо кружляє біля дзеркала, милуючись віночком, що увібрав у себе всю красу українських квітів, намистом, яке бабуся завжди одягала на свята. А дівчинка була такою щасливою і водночас гордою, що настав її час носити ці речі.
Автор: Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК.
